Поруч із нашою дев'ятиповерхівкою знаходиться середня школа №42, яку розбомбили буквально на другий день. Власне, так для мене розпочалася війна. Бомбосховища в нашому будинку на вул. Карпінського не було, тож після нальоту сусіди молодші (мені самому вже 84 роки) спустили матраци на перший поверх. Поклали просто на підлогу і сказали, мовляв, не можна наближатися до вікон.

Фосфорною бомбою мені обпекло руки, з вікон падали холодильники, меблі

У перші дні ще були продукти, пенсію я щоправда отримати не встиг. Німці… тьху, весь час плутаю, росіяни ще не прийшли, але вже почалося мародерство.

Отак «весело» прожили п'ять чи шість днів. Встигли відзначити 20-й день народження одного сусідського хлопця — Дані. А потім російські «друзі» скинули на наш будинок фосфорні бомби — просто підлість. Мені обпекло руки, з вікон падали холодильники, предмети обстановки, все це горіло. Росіяни стояли вже близько, ми думали, вони тільки стрілятимуть, а вони з літаків… Будинок зруйнували майже вщент, дехто загинув, а мене виніс той самий Даня та німий сусід.

Кілометри три тягли на тачці до інтернату для людей з вадами слуху, а звідти — до лікарні на 17-й мікрорайон, яка вже контролювалася росіянами. Я лежав на 7-му поверсі, а на даху стояв кулемет чи міномет, який обстрілював наше місто.

Власне, лікували лише на першому поверсі — російських військових та місцевих спекулянтів. А нас просто морили голодом. Годували раз на день — склянка окропу, шматочок хліба та кілька макаронін. Щоправда, одного разу якийсь лікар дав маленьке яблуко. Хто знає, може, його мені й бракувало, щоби вижити. Але вижив, за великим рахунком, випадково.

Одна знайома, з якою разом ходили у походи (я багато років очолював Клуб туристів Маріуполя), викупила мене за продукти. Віддала рештки хліба, якусь банку консервів. Коли йшли (я сам уже майже не рухався), російський офіцер напутив на прощання: «84 роки? Вже час самому здохнути. Забирайте його звідси». І мене відвезли до села, більша частина якого на той час уже згоріла, до друзів покійної дружини. Не можу повідомити назву, ці люди ще в окупації. Лише за кілька тижнів почав ходити. До війни важив майже 120 кіло, а зараз 73, ноги опухли…

Квартира моя вигоріла вщент…

Квартира моя вигоріла вщент — разом із кішкою, чудовою бібліотекою на кілька тисяч томів, унікальними звітами з походів за півстоліття. Я член Національної спілки журналістів, автор 34 книг, і вони теж згоріли. Як і найбагатша колекція поштових марок, за одну з них мені свого часу пропонували двокімнатну квартиру у центрі Києва.

Вцілілі сусіди вдома якось виживали, дощову воду збирали, на багаттях кип'ятили у дворах. Дерева спалили по всій окрузі, топити ж нема чим…

У нас поряд з будинком радянський танк стоїть на постаменті — на згадку про солдатів Великої Вітчизняної — там ховали загиблих за нинішніх обстрілів і бомбардувань. Двох ми навіть не знали, їх просто вбило біля нашого будинку.

Кого не зачепило, розбіглися, світ за очі. Мої сусіди осіли у Рівному, у Шепетівці, у найрізноманітніших містах України. А мені за допомогою єврейської громади, зокрема Аліси Ростовцевої, вдалося евакуюватись до Запоріжжя. То був довгий шлях — через Микільське, Бойове, Володарськ, Бердянськ, Мелітополь.

У мене тільки паспорт лишився та спортивний костюм, в якому в лікарні лежав. Учотирьох сиділи на задньому сидінні в малолітражці — коліна до підборіддя діставали. На блокпостах наша жінка-водій простягала п'ять паспортів, але з огляду на вік особливо не перевіряли. 22 травня приїхали до Запоріжжя, і практично одразу українські друзі забрали мене до Боярки, де я зараз і перебуваю.

У Росії багато знайомих мав, на зв'язок не виходять. Одні родичі російські проявилися, мовляв, шкодуємо, але зробити нічого не можемо... А в Боярці як опинився, телефон мені відновили, у перший же день 77 дзвінків було від наших, маріупольських.

Свого часу я дуже багато подорожував, будував турбази в Архизі та Теберді, обійшов усю російську Північ — спілкувався з хантами, мансі, комі — дуже шанував цих людей і бачив, що творили росіяни. Яке зараз може бути до них ставлення? Дуже хотів би скинути невелику бомбу, хай не фосфорну, на Кремль, на товариша Путіна.

Анатолій (друг Юрія, що надав йому прихисток у Боярці). Можу вставити свої п'ять копійок. Маю 46-річну доньку, у Володимирі живе з онукою — їй 23 роки. Вони перестали зі мною спілкуватися, бояться… Найрідніші люди.