24-го до мене мав приїхати друг з Ізраїлю, що він минулого року репатріювався. Якраз о п'ятій ранку був його виліт. О 4.30 мене розбудила смс, мовляв, рейс скасували, і тут же друг написав, що по всій Україні почалася війна. Це розбудило мене остаточно. Зібрав усі документи, тривожну валізку. Після визнання Путіним Л/ДНР я розумів, що настане неминуче, але думав, що обмежиться Донбасом.

На момент від'їзду з Маріуполя у нас на двох залишалася пляшечка води

Перше відчуття – розгубленість, страх невідомості. Надія на переговори танула з кожним днем, залишався розпач. До 4 березня ми жили у квартирі, вікна заклеїли, забарикадувалися. Але потім у наш район почалися сильні прильоти, у сусідні будинки були влучання, вікна тремтіли — я розумів, що вони ось-ось вилетять, і ми спустилися до підвалу. У нас великий 8-під'їзний будинок, тому в підвалі зібралося близько 200 людей, у тому числі із сусідніх будинків, багато хто з дітьми, домашніми тваринами, одна старенька була — 97 років.

Можна сказати, пощастило, підвал виявився укріпленим і поділеним на відсіки, як потяг, у відгалуженнях — кімнатки-секції.

Люди намагалися налагодити побут — хтось диван приніс, стіл, повісили шторки, гасові лампи, ліхтарики, свічки. Спочатку лише ночували там, але після того, як почала працювати авіація (з 8 березня), взагалі три дні не виходили з підвалу. Електрики не було, а після того, як після нальоту вікна вирвало разом з рамами, перебувати у квартирі стало неможливо.

Спали у верхньому одязі, у пледи куталися, притулялися один до одного. Ноги все одно постійно мерзли. Багато хто знаходив заспокоєння в алкоголі, грав у карти, намагався підбадьорити один одного. Навіть жартували, психіка мобілізувалась, паніки не було. Хоча маленькі діти плакали, коли прильоти були, все тремтіло, і пилюка піднімалася з кожним ударом.

На щастя, залишалися якісь запаси їжі — ми закупилися першого дня, а деякі власники самі відкривали свої точки — це було під контролем військових — дозволяли брати все, крім алкоголю. Але все одно заощаджували, не розуміючи, коли ситуація нормалізується. Наші сусіди годували нас гарячою їжею щонайменше раз на день. Коли запаси стали вичерпатися, ми забралися в пекарню неподалік будинку, винесли кілька мішків борошна, смажили перепічки— думаю, більшість маріупольців можуть розповісти схожі історії.

З водою було складніше — питну економили, намагалися збирати дощову з ливнівок, кип'ятили її і готували на цій воді. У тій же пекарні знайшли бойлер і злили з нього 100 літрів технічної води.

На момент від'їзду з Маріуполя 20 березня на двох із дружиною у нас залишалося менше ніж півлітра питної води. Це одна із причин, що підштовхнули до евакуації.

У моєму будинку повністю вигоріли чотири під'їзди із восьми

Іноді так сильно бомбили, що багаття доводилося розводити просто у під'їздах. І навіть це не завжди рятувало — хлопець молодий був, наш сусід по підвалу. Вийшов закип'ятити чайник у під'їзд, і щось прилетіло прямо до будинку — йому руку осколками пробило. З ним постраждав ще один хлопець — його контузило, і уламок увійшов у ногу. У швагра мого батько загинув - обставин не знаю, швагер прийшов до нього і виявив тіло в під'їзді.

Загалом у підвалі було чимало поранених. У день першого авіанальоту жінка вийшла вигуляти собаку, і їй влучив уламок прямо в голову — казали, що до ранку не доживе. Вона протрималася тиждень приблизно, потім дочка відвезла до лікарні неподалік від нас, але подальша доля мені невідома.

Ми близько до автостанції живемо – наступ ішов звідти. У моєму будинку повністю вигоріли чотири під'їзди із восьми. А будинок навпроти Купріна, 19, згорів повністю, весь чорний був, пряме влучення, дах провалився. Неподалік нас був дитячий садок — його в другій половині березня розбомбили. За кілометр від нас лікарня (на 17-му мікрорайоні) — у неї теж було кілька прильотів, коли ми їхали, там уже ДНР-вівці стояли.

Після того як відпрасували весь наш район авіацією та артилерією, зайшла піхота, кілька танків зупинилися просто у дворі. Вийшли до них, просили не стріляти, мовляв, мирні мешканці тут. На росіян не схоже, мабуть, мобілізовані з ДНР та ЛНР.

Одного разу проскочила інформація, що на пожежній станції російські військові роздають воду та якусь гуманітарку. Ми прийшли, але це не гумдопомога виявилася, а захоплені у підрозділу ЗСУ, що раніше стояв там, запаси. Росіяни жорсткіше поводилися, казали, мовляв, які ваші захисники — всі здалися.

Більшість друзів, які частково симпатизували Росії, з початком війни люто зненавиділи РФ за всі страждання, які вона принесла. Щоправда, були й ті, хто все одно залишився проросійським. У голові це не вкладається — по нас працює авіація, бомбардують житлові квартали, сидимо у підвалі, а люди продовжують захоплюватись “Рускім міром”. У всьому винні ЗСУ, нацисти, нами прикриваються як живим щитом тощо. Хоча я не бачив, щоб у нашому дворі чи сусідньому стояла українська військова техніка. А квартал наш рознесли ущент. Не знаю, хто їх коригував, але прямо за нашим будинком був парк — і там величезна, метрів десять воронка — я такого навіть у фільмах не бачив.

Не треба було нас ні від кого звільняти

Не треба було нас ні від кого звільняти. Жили вільно собі у Маріуполі, говорили російською, ніякі нацисти єврейську громаду не утискали, всі дні Хануки на драмтеатрі стояла величезна Ханукія.

18 березня пройшла чутка, що від станції переливання крові при лікарні на 17-му мікрорайоні відходять евакуаційні автобуси на Бердянськ. 20-го вранці наважилися вранці йти туди – запаси вже закінчувалися. Та й сусіди по підвалу теж почали їхати.

Ледве сіли в автобус, він уже був переповнений. Перший блокпост був на виїзді з Маріуполя — там усіх роздягали, шукали татуювання, при тому що надворі було дуже холодно. Пам'ятаю, я трясся, вітер дме, але штани закатати наказали, коліна показати.

Довезли нас лише до Володарська — це просто за містом, поселили у школі, переобладнаній у пункт тимчасового розміщення біженців. Зв'язку, як і раніше, не було, незрозуміло, де батьки, чи вибралися. Незабаром стало ясно, що обіцяних автобусів на Бердянськ не буде, натомість з'явився транспорт на Ростов – людей вивозили до Росії. Багато хто цим скористався — було вже байдуже, куди їхати, аби опинитися в безпеці. До речі, у Володарську теж завжди було чути, як працюють «Гради» у бік Маріуполя.

Оскільки зв'язку не було, ми вирішили рушити до батьків дружини — вони живуть у ДНР, за 40 км від Донецька. Тільки через три дні вдалося знайти людину, яка нас вивезла за гроші. У Докучаєвську ми провели ніч у центрі для біженців, звідти вдалося додзвонитися, і того ж дня приїхав тесть за нами на машині. 23 березня це було.

Два тижні провели у них, приходили до тями. Особливо не розповідали, звідки приїхали, але я був приємно здивований — люди адекватно сприймають ситуацію, не називають війну спецоперацією, не товкмачать «ми вісім років терпіли, а ви через місяць стогнете». Навпаки, співчувають, мовляв, розуміємо, що наші вісім років не зрівняються з тим, що сталося в Маріуполі за місяць, коли місто стерли з лиця землі. Говориться це, зрозуміло, пошепки — не забувають, де живуть, бояться пікнути.

Сидячи в аеропорту Тбілісі гадали, чи встигнемо приземлитися до першого седера

Вибиралися у бік Росії разом із сім'єю ще одного єврейського біженця з Маріуполя — Максима Шишлова — його було поранено під час обстрілу. Нас довезли до кордону, ми пішки його перейшли, а на тому боці чекав автобус, надісланий Ростовською єврейською громадою. Нас у хорошому розумінні шокувала величезна допомога громади — і моральна, і матеріальна. Постійно питали, чого потребуємо — одяг, ліки, все, що завгодно.

У Росії, до речі, теж багато хто розуміє, що відбувається, але зітхають: не можемо нічого зробити і ніяк вплинути. Коли ми згадували, що вибралися з Маріуполя — у магазині, наприклад, люди співчували, але додавали: це й на краще, місто відбудують і таке інше. Із такими я навіть не сперечався. Якщо навіть відбудують, людей хто поверне?

Ми вибиралися кружним шляхом і прилетіли до Ізраїлю напередодні Песаха. Ще, сидячи в аеропорту Тбілісі, гадали, чи встигнемо приземлитися до першого седера — майже 90 людей нас було. Встигли. Я тоді подумав, наскільки символічний той шлях, що ми пройшли, і як лягає в історію Песаха наш особистий вихід.

Сльози на очах спливли, коли сів літак. За день до цього прилетіли мої батьки — вони вибиралися через Молдову, зв'язку з ними не було, як виявилось, вони виїжджали раніше за нас у бік Бердянська. Люди й досі прибувають – бачу у нас у готелі нові обличчя.

Особлива заслуга в цьому належить нашому рабину Менахем-Мендл Коену — він дуже багато зробив і продовжує робити для громади, допомагаючи евакуювати людей.

В Ізраїлі дуже добре прийняли, першого дня в готелі нас зустріла міністр абсорбції — розмовляла з кожним, питала, чим допомогти. Приємно… Хоча, і досі мене трусить від спогадів…