Cookies managing
We use cookies to provide the best site experience.
Cookies managing
Cookie Settings
Cookies necessary for the correct operation of the site are always enabled.
Other cookies are configurable.
Essential cookies
Always On. These cookies are essential so that you can use the website and use its functions. They cannot be turned off. They're set in response to requests made by you, such as setting your privacy preferences, logging in or filling in forms.
Analytics cookies
Disabled
These cookies collect information to help us understand how our Websites are being used or how effective our marketing campaigns are, or to help us customise our Websites for you. See a list of the analytics cookies we use here.
Advertising cookies
Disabled
These cookies provide advertising companies with information about your online activity to help them deliver more relevant online advertising to you or to limit how many times you see an ad. This information may be shared with other advertising companies. See a list of the advertising cookies we use here.
Маріуполь
Іноді так сильно бомбили, що багаття доводилося розводити просто у під'їздах
Юрій Дорохов, спортивний журналіст
Маріуполь. Війна
24-го до мене мав приїхати друг з Ізраїлю, що він минулого року репатріювався. Якраз о п'ятій ранку був його виліт. О 4.30 мене розбудила смс, мовляв, рейс скасували, і тут же друг написав, що по всій Україні почалася війна. Це розбудило мене остаточно. Зібрав усі документи, тривожну валізку. Після визнання Путіним Л/ДНР я розумів, що настане неминуче, але думав, що обмежиться Донбасом.

На момент від'їзду з Маріуполя у нас на двох залишалася пляшечка води

Перше відчуття – розгубленість, страх невідомості. Надія на переговори танула з кожним днем, залишався розпач. До 4 березня ми жили у квартирі, вікна заклеїли, забарикадувалися. Але потім у наш район почалися сильні прильоти, у сусідні будинки були влучання, вікна тремтіли — я розумів, що вони ось-ось вилетять, і ми спустилися до підвалу. У нас великий 8-під'їзний будинок, тому в підвалі зібралося близько 200 людей, у тому числі із сусідніх будинків, багато хто з дітьми, домашніми тваринами, одна старенька була — 97 років.

Житловий будинок після обстрілу
Можна сказати, пощастило, підвал виявився укріпленим і поділеним на відсіки, як потяг, у відгалуженнях — кімнатки-секції.

Люди намагалися налагодити побут — хтось диван приніс, стіл, повісили шторки, гасові лампи, ліхтарики, свічки. Спочатку лише ночували там, але після того, як почала працювати авіація (з 8 березня), взагалі три дні не виходили з підвалу. Електрики не було, а після того, як після нальоту вікна вирвало разом з рамами, перебувати у квартирі стало неможливо.

Спали у верхньому одязі, у пледи куталися, притулялися один до одного. Ноги все одно постійно мерзли. Багато хто знаходив заспокоєння в алкоголі, грав у карти, намагався підбадьорити один одного. Навіть жартували, психіка мобілізувалась, паніки не було. Хоча маленькі діти плакали, коли прильоти були, все тремтіло, і пилюка піднімалася з кожним ударом.

На щастя, залишалися якісь запаси їжі — ми закупилися першого дня, а деякі власники самі відкривали свої точки — це було під контролем військових — дозволяли брати все, крім алкоголю. Але все одно заощаджували, не розуміючи, коли ситуація нормалізується. Наші сусіди годували нас гарячою їжею щонайменше раз на день. Коли запаси стали вичерпатися, ми забралися в пекарню неподалік будинку, винесли кілька мішків борошна, смажили перепічки— думаю, більшість маріупольців можуть розповісти схожі історії.

З водою було складніше — питну економили, намагалися збирати дощову з ливнівок, кип'ятили її і готували на цій воді. У тій же пекарні знайшли бойлер і злили з нього 100 літрів технічної води.

На момент від'їзду з Маріуполя 20 березня на двох із дружиною у нас залишалося менше ніж півлітра питної води. Це одна із причин, що підштовхнули до евакуації.

У моєму будинку повністю вигоріли чотири під'їзди із восьми

Іноді так сильно бомбили, що багаття доводилося розводити просто у під'їздах. І навіть це не завжди рятувало — хлопець молодий був, наш сусід по підвалу. Вийшов закип'ятити чайник у під'їзд, і щось прилетіло прямо до будинку — йому руку осколками пробило. З ним постраждав ще один хлопець — його контузило, і уламок увійшов у ногу. У швагра мого батько загинув - обставин не знаю, швагер прийшов до нього і виявив тіло в під'їзді.

Загалом у підвалі було чимало поранених. У день першого авіанальоту жінка вийшла вигуляти собаку, і їй влучив уламок прямо в голову — казали, що до ранку не доживе. Вона протрималася тиждень приблизно, потім дочка відвезла до лікарні неподалік від нас, але подальша доля мені невідома.

Ми близько до автостанції живемо – наступ ішов звідти. У моєму будинку повністю вигоріли чотири під'їзди із восьми. А будинок навпроти Купріна, 19, згорів повністю, весь чорний був, пряме влучення, дах провалився. Неподалік нас був дитячий садок — його в другій половині березня розбомбили. За кілометр від нас лікарня (на 17-му мікрорайоні) — у неї теж було кілька прильотів, коли ми їхали, там уже ДНР-вівці стояли.

Після того як відпрасували весь наш район авіацією та артилерією, зайшла піхота, кілька танків зупинилися просто у дворі. Вийшли до них, просили не стріляти, мовляв, мирні мешканці тут. На росіян не схоже, мабуть, мобілізовані з ДНР та ЛНР.

Одного разу проскочила інформація, що на пожежній станції російські військові роздають воду та якусь гуманітарку. Ми прийшли, але це не гумдопомога виявилася, а захоплені у підрозділу ЗСУ, що раніше стояв там, запаси. Росіяни жорсткіше поводилися, казали, мовляв, які ваші захисники — всі здалися.

Не треба було нас ні від кого звільняти. Жили вільно собі у Маріуполі, говорили російською, ніякі нацисти єврейську громаду не утискали, всі дні Хануки на драмтеатрі стояла величезна Ханукія
Більшість друзів, які частково симпатизували Росії, з початком війни люто зненавиділи РФ за всі страждання, які вона принесла. Щоправда, були й ті, хто все одно залишився проросійським. У голові це не вкладається — по нас працює авіація, бомбардують житлові квартали, сидимо у підвалі, а люди продовжують захоплюватись “Рускім міром”. У всьому винні ЗСУ, нацисти, нами прикриваються як живим щитом тощо. Хоча я не бачив, щоб у нашому дворі чи сусідньому стояла українська військова техніка. А квартал наш рознесли ущент. Не знаю, хто їх коригував, але прямо за нашим будинком був парк — і там величезна, метрів десять воронка — я такого навіть у фільмах не бачив.

Не треба було нас ні від кого звільняти

Не треба було нас ні від кого звільняти. Жили вільно собі у Маріуполі, говорили російською, ніякі нацисти єврейську громаду не утискали, всі дні Хануки на драмтеатрі стояла величезна Ханукія.

18 березня пройшла чутка, що від станції переливання крові при лікарні на 17-му мікрорайоні відходять евакуаційні автобуси на Бердянськ. 20-го вранці наважилися вранці йти туди – запаси вже закінчувалися. Та й сусіди по підвалу теж почали їхати.

Ледве сіли в автобус, він уже був переповнений. Перший блокпост був на виїзді з Маріуполя — там усіх роздягали, шукали татуювання, при тому що надворі було дуже холодно. Пам'ятаю, я трясся, вітер дме, але штани закатати наказали, коліна показати.

Довезли нас лише до Володарська — це просто за містом, поселили у школі, переобладнаній у пункт тимчасового розміщення біженців. Зв'язку, як і раніше, не було, незрозуміло, де батьки, чи вибралися. Незабаром стало ясно, що обіцяних автобусів на Бердянськ не буде, натомість з'явився транспорт на Ростов – людей вивозили до Росії. Багато хто цим скористався — було вже байдуже, куди їхати, аби опинитися в безпеці. До речі, у Володарську теж завжди було чути, як працюють «Гради» у бік Маріуполя.

Оскільки зв'язку не було, ми вирішили рушити до батьків дружини — вони живуть у ДНР, за 40 км від Донецька. Тільки через три дні вдалося знайти людину, яка нас вивезла за гроші. У Докучаєвську ми провели ніч у центрі для біженців, звідти вдалося додзвонитися, і того ж дня приїхав тесть за нами на машині. 23 березня це було.

Два тижні провели у них, приходили до тями. Особливо не розповідали, звідки приїхали, але я був приємно здивований — люди адекватно сприймають ситуацію, не називають війну спецоперацією, не товкмачать «ми вісім років терпіли, а ви через місяць стогнете». Навпаки, співчувають, мовляв, розуміємо, що наші вісім років не зрівняються з тим, що сталося в Маріуполі за місяць, коли місто стерли з лиця землі. Говориться це, зрозуміло, пошепки — не забувають, де живуть, бояться пікнути.

Ми прилетіли до Ізраїлю напередодні Песаха. Встигли. Я тоді подумав, наскільки символічний той шлях, що ми пройшли, і як лягає в історію Песаха наш особистий вихід.
Сидячи в аеропорту Тбілісі гадали, чи встигнемо приземлитися до першого седера

Вибиралися у бік Росії разом із сім'єю ще одного єврейського біженця з Маріуполя — Максима Шишлова — його було поранено під час обстрілу. Нас довезли до кордону, ми пішки його перейшли, а на тому боці чекав автобус, надісланий Ростовською єврейською громадою. Нас у хорошому розумінні шокувала величезна допомога громади — і моральна, і матеріальна. Постійно питали, чого потребуємо — одяг, ліки, все, що завгодно.

У Росії, до речі, теж багато хто розуміє, що відбувається, але зітхають: не можемо нічого зробити і ніяк вплинути. Коли ми згадували, що вибралися з Маріуполя — у магазині, наприклад, люди співчували, але додавали: це й на краще, місто відбудують і таке інше. Із такими я навіть не сперечався. Якщо навіть відбудують, людей хто поверне?

Ми вибиралися кружним шляхом і прилетіли до Ізраїлю напередодні Песаха. Ще, сидячи в аеропорту Тбілісі, гадали, чи встигнемо приземлитися до першого седера — майже 90 людей нас було. Встигли. Я тоді подумав, наскільки символічний той шлях, що ми пройшли, і як лягає в історію Песаха наш особистий вихід.

Сльози на очах спливли, коли сів літак. За день до цього прилетіли мої батьки — вони вибиралися через Молдову, зв'язку з ними не було, як виявилось, вони виїжджали раніше за нас у бік Бердянська. Люди й досі прибувають – бачу у нас у готелі нові обличчя.

Особлива заслуга в цьому належить нашому рабину Менахем-Мендл Коену — він дуже багато зробив і продовжує робити для громади, допомагаючи евакуювати людей.

В Ізраїлі дуже добре прийняли, першого дня в готелі нас зустріла міністр абсорбції — розмовляла з кожним, питала, чим допомогти. Приємно… Хоча, і досі мене трусить від спогадів…

Свідчення записано 25 квітня 2022

Переклад: Анна Некрасова