Війна почалася для мене рано-вранці 24-го з розривів снарядів. Розумів, що росіяни наваляться всією міццю, але Україну завоювати вкрай складно — це не Чечня, тому палили абияк.

Навіть у страшному сні не міг собі такого уявити. Ніколи не робив різниці між росіянами та українцями. Не міг повірити, що Росія піде на такий божевільний крок.

Для мене цього народу взагалі не існує. В мене матір росіянка, а батько єврей. Вона десять разів у труні перекинулася.

Коли росіяни потрапили до школи навпроти, і мій дім рознесло на тріски, я хлопцям із ЗСУ сказав: полонених не беріть. Вони вміють тільки вбивати - це не народ, а наволоч – один дурень їх веде, і вони ведуться.

Які вони мені співвітчизники?

Я багато років жив та працював у Донецьку, з 2007 року очолював обласні управління різного профілю — рибного господарства, водних ресурсів тощо. Після подій 2014 року залишив там квартиру та повернувся до батьківського будинку, до Костянтинівки. Не хотів жити в окупації, хоча посаду якогось вошивого міністра пропонували. Я сказав: ні, хлопці, мирно розійдемося, я їду. Мій заступник пішов до них міністром.

Сьогодні з колишніми донецькими приятелями мені не просто нема про що говорити, для мене вони не існують. Вони мені раніше дзвонили: «Юрію Володимировичу, не хвилюйся, скоро зустрінемося, по «сто грам» вип'ємо. Я їм: які сто грам, сволото».

У мене батько з 1941-го пройшов усю війну, мав нагороди, любив читати мемуари Рокосовського, Черняховського. Побачивши, що зараз відбувається, просто помер би. Ми не загрожували Росії. Я російськомовна людина, але державна мова українська, і я нею володію.

Кремль зараз визнав усіх російськомовних у світі співвітчизниками. Які вони мені співвітчизники? Вони російськомовний регіон нищать. Мені будинок розбомбили о третій ночі, ми з донькою дивом живі залишилися. Дві ракети «Іскандер» впали за 15 метрів — усе зруйновано.

Практично з першого дня війни ми жили під обстрілами, але жорстоких боїв у Костянтинівці не було – росіяни пішли на Південь – Маріуполь та Волноваху, і на Північ – Сєвєродонецьк, Попасну, Рубіжне. А ми у центрі опинилися.

У мене двоюрідні брати живуть у Мангуші — 12 км від Маріуполя, досі не знаю, що з ними, телефони не відповідають.

Це навіть не евакуація, а втеча від смерті

Будинок наш розбомбили 22 березня — це був перший приліт у Костянтинівці у житловий будинок.

Навколо будівлі теж постраждали — дах знесло, двері вибило, а мій просто рознесло, ніхто не вірить, що я вижив. Це просто боже провидіння, що жодної подряпини.

У цьому будинку була частка моєї душі, його батько будував, я там народився, виріс... Коли батьків поховав, повернувся туди. А зараз його просто нема.

Навпроти мене школа була через дорогу — там Нацгвардія була розквартирована, але техніки вони не мали, просто патрулювали. І ось туди прилетіло, багато загиблих. А довкола житлові будинки.

Пам'ятаю, у 2014 році евакуація з Донецька проходила більш менш мирно, а сьогодні це навіть не евакуація, а втеча від смерті. Виїжджали на службовому автомобілі доньки, бо моя машина розлетілася на тріски. Дісталися Тернополя, а потім мені брат із Ізраїлю подзвонив: приїзди до нас. Дружину я поховав восени минулого року - від Covid вона померла, хати нема, машини нема, але діти, слава богу, живі-здорові.

Костянтинівка – робоче місто, де були сильні проросійські настрої. Але після побаченого в ДНР, а особливо з початком цієї війни, багато хто переглянув свої погляди.

Троє братів нас було, лишилися я і Борис, він в Ізраїлі живе. Бабусю Гісю, дідуся Боруха та тітоньку Аню розстріляли 1942-го року в гетто Костянтинівки, вони не хотіли евакуюватися.

Є пам'ятник, який ми підтримуємо, біля нього зустрічаємься у День пам'яті жертв Голокосту, я виступав щороку. Понад п'ять тисяч людей там лежать.

Дві доньки в мене — лікарі, не хотіли відпускати. Але їм треба своє життя влаштовувати. А я вже поїду, спробую. Вийде у мене жити вдома, на Землі Обіцяній, отже, житимемо. У 61 рік складно знову починати…