О п'ятій ранку 24-го зателефонувала подруга: «Стріляють!». Отакої, — кажу, — не може бути. Але вийшла на балкон — і справді, люди починають їхати.

Залізні двері винесло авіаударом і шпурнуло на мою розкладушку

У 2019 році померла моя мама, і я жила з прикутим до ліжка дядьком, якого доглядала. Наша новобудова дуже швидко спорожніла — залишилося чоловік 15. Першого дня я ще не до кінця усвідомила ситуацію, спускалася до підвалу, вибігала годувати дядька — він із катетером, після двох лікарень. Це дуже страшно — лікарі не можуть приїхати, пролежні почалися.

Люди щодня їхали і залишали їжу — на мене це справляло жахливе враження. Вікна в квартирі вибило, опалення не було, стіну розвернуло вибуховою хвилею, а в підвалі, де я спала, залізні двері винесло авіаударом і шпурнуло на мою розкладушку, на щастя, порожню.

Обстрілювали постійно, але знести дядька до підвалу знести — нереально, тому бігала до нього тричі на день. Готувала в блендері рідке харчування, але йому була потрібна спеціальна медична суміш, яку ніхто не доставляв, адже ми в епіцентрі опинилися.

І з автоматів стріляли, і з танків… Коли обстріли в квартирі заскочать (на п'ятому поверсі ми жили), ховалася між опорними стінами. На той час чоловік п'ять нас залишилося приблизно з 300 мешканців. Дяді ставало гірше, він запалення легень переніс незадовго до цього.

Ліками забезпечили один раз після двох тижнів очікування, і їх не вистачило. Катетер привезли сечовий, але змінити його неможливо — лікарі не хотіли приїжджати, навіть із Червоного Хреста. Власне, через відсутність медичного догляду дядько потім і помер.

Я обдзвонювала всі організації, залишала заявки на евакуацію... У результаті нас вивезли по «єврейській» лінії до Польщі на медичному амбулансі. Щоправда, з дому забрати відмовилися — надто небезпечно, благо волонтери доправили до 4-ї лікарні, де чекала Швидка допомога. Все це під обстрілами, на дорозі трупи валяються, в одного нога відірвана, машини розстріляні... Я потім голову пригнула — дуже страшно було.

Якимось дивом вирвалися, їхали майже добу, причому без зупинки.

У Варшаві ми виявилися надто пізно…

У Польщі нас зустріли представники ЄА «Сохнут», дядька одразу забрала місцева Швидка, але… на жаль, надто пізно. У легенях виявилася рідина, і за п'ять днів у лікарні його не стало. Поховали у Варшаві, на єврейському цвинтарі. Дядько був мені як батько, остання близька людина…

Я мусила зробити вибір між Ізраїлем та Німеччиною, і приблизно через десять днів після похорону я репатріювалася. Геть зовсім про це не шкодую, в Ізраїлі почуваюся дуже комфортно. Чудово прийняли, іврит мені подобається, шукаю підробіток, але мова — перш за все.

Дуже хочеться, щоб війна закінчилася, і я могла б жити в Ізраїлі зі спокійною совістю, знаючи, що можу прилетіти до України.

Навіть якщо на тиждень повернусь — спогадів на рік вистачить. Я там народилася, виросла, до садка ходила і школу, з друзями гуляла.

У моєму ульпані багато репатріантів з Росії, але ніякої ненависті я до них не відчуваю — адже вони не брали участі в цьому кошмарі, і саме через нього виїхали з країни. Але люди, які сидять в Україні під обстрілами, мають право на цю ненависть.

Замість післямови

Виповнився рік від дня смерті дядька. У Польщі пройшла церемонія, встановили пам'ятник із написом українською та українським прапором, як я і просила. Усі витрати взяв на себе Фонд Джонні Деніелса.

Я закінчила ульпан Бет, трохи підробляю. Тільки зараз починаю виходити зі стресового та шокового стану, спровокованого війною.
Шалено сумую за Україною і обов'язково приїду в гості. Але на все свій час. Живу в Акко, де з'явилося дуже багато друзів, часом здається, що тут усіх знаю — місто невелике. Якщо коротко: Ізраїль мені посміхається, і я йому у відповідь.