Cookies managing
We use cookies to provide the best site experience.
Cookies managing
Cookie Settings
Cookies necessary for the correct operation of the site are always enabled.
Other cookies are configurable.
Essential cookies
Always On. These cookies are essential so that you can use the website and use its functions. They cannot be turned off. They're set in response to requests made by you, such as setting your privacy preferences, logging in or filling in forms.
Analytics cookies
Disabled
These cookies collect information to help us understand how our Websites are being used or how effective our marketing campaigns are, or to help us customise our Websites for you. See a list of the analytics cookies we use here.
Advertising cookies
Disabled
These cookies provide advertising companies with information about your online activity to help them deliver more relevant online advertising to you or to limit how many times you see an ad. This information may be shared with other advertising companies. See a list of the advertising cookies we use here.
Буча
Російський танк зупинився прямо біля вікна і спрямував на нас дуло
Вікторія Друзенко, юрист Єврейського Агентства «Сохнут», Буча
У підвалі
Фото надано Вікторією Друзенко
24 зранку ми прокинулися від вибухів на аеродромі Гостомеля — це за п'ять кілометрів. Друзі звідти нам навіть відео надіслали, як висаджується російський десант. Просто не могли в це повірити, і перші два дні були дезорієнтовані.

Магазини спорожніли — сиділи на минулорічній маці

Деякі сусіди швидко зорієнтувалися, почали заправляти машини та їхати. А ми, коли схаменулися, побачили, що бензину в баку мало, незрозуміло, чи вистачить навіть до Києва. Сирени не вмикали, довелося по собаці орієнтуватися - вона відчувала тривогу заздалегідь, вуха піднімала, завмирала, і шерсть на загривку настовбучувалась. На третій день ми вже були відрізані, хліба нема, у магазинах — пусто, їли мацу з минулого року. Добре, що я згадала про хлібопічку і почала у підвалі пекти хліб собі та сусідам.

Діти боялися вибухів, тож обладнали спальні місця у підвалі. Декілька сімей там жили як оселедці в бочці — усі з дітьми. Візочок з немовлям катали просто коридором — у мене відео залишилося.

У перші дні я погодилася волонтерити на гарячій лінії для ізраїльтян та потенційних репатріантів. У перебіжках між підвалом та квартирою вдень та вночі відповідала на дзвінки. "Мамо, як ти можеш - рятуєш інших, а ми?" – скаржилася 14-річна донька. Але я не припускала, що все так складеться, і наша Буча опиниться у блокаді та окупації.

На третій день почалися проблеми зі зв'язком та Інтернетом, розбили водонапірну вежу — зникла вода, світло, а згодом і газ. Щоб повідомити родичам, що живі, доводилося підніматися на горище 9-поверхівки. Після першої евакуації, що не відбулася, вилізла туди — за вікнами вибухи, десь поруч стріляють, і раптом несподівано вбігає людина і наставляє на мене зброю. Я роздивилася сусіда і встигла крикнути: "Свої!".

Вікна квартири Вікторії після обстрілу
Фото надано Вікторією Друзенко
Друзів сусідів убили під час спроби покинути місто

Наприкінці першого тижня ЗСУ розбили колону росіян на Вокзальній — від боїв усе трусилося навіть у нас у підвалі. І на цьому тлі сусіди постійно розповідали, що їхніх друзів чи родичів було вбито при спробі залишити місто, і їхні тіла неможливо забрати. Так і лежали — у машинах, на вулицях…

Коли ворожа колона проїжджала повз наш будинок, один із мешканців кинув зі свого вікна коктейль Молотова і вигукнув «Слава Україні!». І по вікнах дали автоматну чергу. Багато ресурсів опублікували фото розстріляних вікон із видом на церкву — так-от, це вікна нашого будинку на Б. Хмельницького, 2.

Тоді один із російських танків зупинився прямо навпроти вікна нашої квартири, спрямувавши дуло в наш бік. Коли від'їхав, на газоні лишилися валятися пляшки з-під дорогого віскі з чіпсами, вкрадені з магазину. Ми на другому поверсі жили, все чудово видно.

Поки був газ, іноді забігала з підвалу до квартири дітям щось приготувати, а потім уже тільки на вулиці у бочках чи на багатті під канонаду. У хвилини затишшя чоловіки ламали паркани, тягли дошки з будівництва, розводили багаття прямо в арці будинку. Вхід підірваний, вода зі стелі тече, світла немає.

У перший тиждень діти не виходили з підвалу — дуже їм страшно було. А коли стало зовсім холодно, ми, кілька сімей перебралися в маленький тамбур між квартирами. Тісно, проте тепло.

Тоді ж наші місця у підвалі зайняли біженці з Ворзеля та Гостомелю, які втратили свої будинки. Ключі передавали з рук в руки, перед евакуацією ми зробили в підвалі запас води, доки вона не пропала остаточно, їжу якусь суху залишили, консерви.

Люди, звісно, ділилися, але було й інше. Коли розбили магазини, дехто намагався винести все, і це стосувалося не лише їжі, на жаль. Тягли і одяг, і техніку, і ювелірку.

Ті, хто сміливіший, обмотувалися білими ганчірками і виходили з піднятими руками, шукали залишки їжі в магазинах. Адже поставок не було з перших днів, а ліки з аптек на другий день передали до лікарні, щоб захистити від мародерів.

Підвал, у якому ховалася Вікторія з родиною
Фото надано Вікторією Друзенко
Чекали п'ять годин на холоді — діти, люди похилого віку, інваліди, але того дня автобуси не приїхали, не пропустила російська сторона
Машини швидкої допомоги росіяни розстрілювали

Усі сили кинули на захист Києва, тож у Бучі було мало солдатів ЗСУ, добровольців та тероборони.

Машини Швидкої допомоги росіяни розстрілювали, волонтерів, котрі намагалися провезти гуманітарку, повбивали. Хоча все залежало від конкретного підрозділу. В інших районах — на Склозаводській, Яблонській стояли кадировці — про них казали, що вони могли розстрілювати впритул. А в центрі переважно молодики були.

Наша багатоповерхівка стоїть поряд із мерією — це відіграло свою роль, коли відкрили зелені коридори. Але були від початку відрізані райони, куди не могли дістатися волонтери — ані ліки доставити, ні людей евакуювати. Зрештою, 9 березня прийшли ми до мерії — на точку евакуації.

Холодно, сніг іде, вибухи чути недалеко, снаряд потрапляє в будинок на Києво-Мироцькій, а ми стоїмо, чекаємо... Повз нас проїжджає рашистська БМП, зверху — чоловік вісім з автоматами напоготові, на плечах гранатомети, один зі снайперською гвинтівкою стежить за дахами. Усі молоді, років 18-20. Чекали п'ять годин на холоді — діти, люди похилого віку, інваліди, але того дня автобуси не приїхали, не пропустила російська сторона.

Окремо стояла колона приватних машин, яка готувалася слідувати за автобусами — їм теж не дозволили, хоча коридор було погоджено на державному рівні. Але хтось психанув — поїхав першим, і за ним решта. Ми тоді не наважилися, але з нетерпінням чекали на новини — першопрохідники доїхали благополучно. Наступного дня сформувалася така сама колона — із білими пов'язками, наклейками «Діти» на вікнах. Кожен намагався взяти в машину максимальну кількість пасажирів — наприклад, ми їхали з сім'єю, з якою тулилися в тамбурі — троє жінок, троє дітей та чоловік за кермом. Тоді ж — 10 березня, пропустили перші 50 автобусів із дітьми, жінками та інвалідами.

У тих, що виїжджали 9-го, росіяни забирали телефони або ламали сімки. Але ми знайшли старі мобілки і залишили їх перед очима, а нові сховали в машині під килимки.

Вікна квартири Вікторії після обстрілу
Фото надано Вікторією Друзенко
Момент тиші
Фото надано Вікторією Друзенко
Вулиці рідного міста
Фото надано Вікторією Друзенко
Повернувши убік Ворзеля, побачили машину, що вигоріла, з білими ганчірками і написом «Діти»
За нашим будинком – братська могила

Я хотіла робити фото, на мене всі накричали, мовляв, якщо знайдуть, можуть убити. Обабіч дороги — зруйновані будинки, снаряди, що не розірвалися, біля «Епіцентру» — розстріляна машина з мертвими тілами всередині, я навіть колір волосся жінки розгледіла — руде. Повернувши убік Ворзеля, побачили машину, що вигоріла, з білими ганчірками і написом «Діти». Подумали — скільки таких машин зустрінемо дорогою і чи не опинимося серед них. Моя подруга має дочку — її однокласницю з сім'єю… у такому ж легковику. Батьки вижили, дівчинка – ні.

Маршрут було суворо узгоджено і прописано — з Бучі у бік Ворзеля, через російські блокпости. Дорогою йшли колони російської техніки, море танків і БМП, та й у кожному дворі у приватному секторі їхня техніка стояла.

Нам вистачило палива до першої київської заправки, дуже боялися, що зупинимося посеред дороги чи наїдемо на якийсь шматок металу і проб'ємо шини. Родичі радили перепочити, помитися, адже без води стільки днів — по підвалах та тамбурах, але я сказала, що відмиємося вже у Львові.

У Львові переночували, звідти автобусом МЗС Ізраїлю — до Перемишля, там зв'язалися із «Сохнутом», пройшли у Варшаві консульську перевірку та прилетіли до Ізраїлю.

Що лишилося позаду? За нашим будинком - братська могила, де просто в мішках 11 березня 2022 поховали 76 загиблих - тоді росіяни вперше дозволили зібрати тіла, що лежали на вулицях. Потім ховали ще, і це не рахуючи тих, кого закопали у дворах, на городах та клумбах. А скільки тіл лежало у підвалах та гаражах в інших районах — на Яблонській, біля скляного заводу тощо. Плюс цілий сектор безіменних могил на цвинтарі, де лежать люди, яких так і не вдалося ідентифікувати.

Загинув молодий вожатий, який возив наших дітей до таборів — Артур Руденко, після звільнення його тіло знайшли у братській могилі у Мироцькому. Ще одна загибла знайома - Жанна Каменєва. Я часто приходила в її магазин за овочами, фруктами, молоком. Знайшли її автомобіль, що вигорів — довго шукали, оскільки він був синього кольору, а став попелястим через вогонь. 5 березня Жанна намагалася вивезти жінку з дівчинкою-школяркою і ще одну дівчину, і на одному з перехресть їхню машину розстріляв російський БТР. Знайшли лише у квітні.

Буча після звільнення від росіян
Фото Укрінформ ТВ
Сусідів наших друзів розстріляли на перетині Києво-Мироцької та Вокзальної
Від дядька моєї подруги нічого не залишилося — останки зішкребали зі стін

Коли я пішла з мерії працювати до «Сохнута», на моє місце у відділ житлово-комунального господарства прийшла Маргарита Чекмарьова. З чоловіком та двома дітьми вона намагалася на початку березня виїхати на машині, і була розстріляна російським БТР. Маргарита з дітьми загинула на місці, а чоловіка викинуло в кювет і відірвало ногу, але він вижив і давав свідчення. Сусідів наших друзів розстріляли на перетині Києво-Мироцької та Вокзальної — тіла їх залишились у машині.
Від дядька моєї подруги майже нічого не залишилося - не знаю, чим вони стріляли по верхніх поверхах, але його останки зішкрябували зі стін. Наче й не було людини.

Мама співробітника мого чоловіка померла, сидячи у льоху — просто у дворі поховали.

Є зниклі безвісти – сім'я однокласника моєї старшої доньки, наприклад. Батьків хлопчика, який ходив до дитячого садка з моєю молодшою дочкою, теж не можуть знайти. І ще багато зниклих, яких я знала візуально, зустрічаючи в магазинах, у поліклініці…

Одного чоловіка 60+ вдалося вивезти за єврейською лінією — у нього не було Інтернету, я з Польщі відстежувала зелені коридори і відправляла йому СМС, як дійти з Лісової Бучі до точки евакуації. А Геннадія Ханеса – хірурга з Охматдиту – неможливо було евакуювати, він усю окупацію пережив у Бучі.

У нашому місті можна зібрати свідчення набагато страшніше. Знаю чоловіка, який залишився, і старих померлих на городах ховав.

У Росії це по-іншому сприймається. Була подруга з Санкт-Петербурга, яка три роки тому гостювала у мене в Бучі. Її чоловік звідси, вступив до тероборони, розвозив гуманітарну допомогу і навесні зник безвісти. Лише у липні його тіло виявили під Мироцьким. Вони останніми роками роздільно жили, я написала Свєті, мовляв, Льоша загинув. Вона подякувала, але на додачу написала: Віка, не ображайся, але, на жаль, скоро такої держави, як Україна, не буде на мапі світу.

Буча. Пейзаж після бою
Фото President.gov.ua
У нашому ульпані є репатріанти з РФ, які підтримують Україну, хоч вважають Росію батьківщиною
Замість післямови. Листопад 2022 року

Ми винаймаємо квартиру в Єрусалимі, навчаємось в ульпані, дівчатка пішли до школи Наале — тут діти з усіх країн СНД, навчання йде російською з інтенсивним вивченням івриту. Тема війни у школі Хават а-Ноар — табу, хоч діти між собою все одно її обговорюють. Цікаво, що багато дітей з Росії підтримують Україну, тримають удома український прапор, дехто ходить на проукраїнські мітинги.

Нещодавно була в театрі, розмовляла з літньою жінкою в антракті, вона давно приїхала з Росії. "А правда, - питає, - що все це в Бучі інсценування?" Я не намагалася її в чомусь переконати, сказала тільки, що в мене в телефоні повно таких інсценувань. І розстріляні вікна, і відео, як ми вночі кип'ятимо чайник на тлі обстрілу. Вона так перейнялася, що після вистави каже, мовляв, цього місяця я ще не давала цдаку — хочу віддати її вам. Дуже ніяково було, але незручно і відмовитися, просто так несподівано.

У нашому ульпані є репатріанти з РФ, які підтримують Україну, хоч вважають Росію батьківщиною. Ми так потоваришували з молодою парою з Москви — у них уже віза на ПМП стояла, влітку збиралися приїжджати, але коли 24 лютого почалася війна — одразу ж полетіли, не могли більше залишатися в Росії.

Свідчення записано 31 березня 2022

Переклад: Анна Некрасова