24 зранку ми прокинулися від вибухів на аеродромі Гостомеля — це за п'ять кілометрів. Друзі звідти нам навіть відео надіслали, як висаджується російський десант. Просто не могли в це повірити, і перші два дні були дезорієнтовані.

Магазини спорожніли — сиділи на минулорічній маці

Деякі сусіди швидко зорієнтувалися, почали заправляти машини та їхати. А ми, коли схаменулися, побачили, що бензину в баку мало, незрозуміло, чи вистачить навіть до Києва. Сирени не вмикали, довелося по собаці орієнтуватися - вона відчувала тривогу заздалегідь, вуха піднімала, завмирала, і шерсть на загривку настовбучувалась. На третій день ми вже були відрізані, хліба нема, у магазинах — пусто, їли мацу з минулого року. Добре, що я згадала про хлібопічку і почала у підвалі пекти хліб собі та сусідам.

Діти боялися вибухів, тож обладнали спальні місця у підвалі. Декілька сімей там жили як оселедці в бочці — усі з дітьми. Візочок з немовлям катали просто коридором — у мене відео залишилося.

У перші дні я погодилася волонтерити на гарячій лінії для ізраїльтян та потенційних репатріантів. У перебіжках між підвалом та квартирою вдень та вночі відповідала на дзвінки. "Мамо, як ти можеш - рятуєш інших, а ми?" – скаржилася 14-річна донька. Але я не припускала, що все так складеться, і наша Буча опиниться у блокаді та окупації.

На третій день почалися проблеми зі зв'язком та Інтернетом, розбили водонапірну вежу — зникла вода, світло, а згодом і газ. Щоб повідомити родичам, що живі, доводилося підніматися на горище 9-поверхівки. Після першої евакуації, що не відбулася, вилізла туди — за вікнами вибухи, десь поруч стріляють, і раптом несподівано вбігає людина і наставляє на мене зброю. Я роздивилася сусіда і встигла крикнути: "Свої!".

Друзів сусідів убили під час спроби покинути місто

Наприкінці першого тижня ЗСУ розбили колону росіян на Вокзальній — від боїв усе трусилося навіть у нас у підвалі. І на цьому тлі сусіди постійно розповідали, що їхніх друзів чи родичів було вбито при спробі залишити місто, і їхні тіла неможливо забрати. Так і лежали — у машинах, на вулицях…

Коли ворожа колона проїжджала повз наш будинок, один із мешканців кинув зі свого вікна коктейль Молотова і вигукнув «Слава Україні!». І по вікнах дали автоматну чергу. Багато ресурсів опублікували фото розстріляних вікон із видом на церкву — так-от, це вікна нашого будинку на Б. Хмельницького, 2.

Тоді один із російських танків зупинився прямо навпроти вікна нашої квартири, спрямувавши дуло в наш бік. Коли від'їхав, на газоні лишилися валятися пляшки з-під дорогого віскі з чіпсами, вкрадені з магазину. Ми на другому поверсі жили, все чудово видно.

Поки був газ, іноді забігала з підвалу до квартири дітям щось приготувати, а потім уже тільки на вулиці у бочках чи на багатті під канонаду. У хвилини затишшя чоловіки ламали паркани, тягли дошки з будівництва, розводили багаття прямо в арці будинку. Вхід підірваний, вода зі стелі тече, світла немає.

У перший тиждень діти не виходили з підвалу — дуже їм страшно було. А коли стало зовсім холодно, ми, кілька сімей перебралися в маленький тамбур між квартирами. Тісно, проте тепло.

Тоді ж наші місця у підвалі зайняли біженці з Ворзеля та Гостомелю, які втратили свої будинки. Ключі передавали з рук в руки, перед евакуацією ми зробили в підвалі запас води, доки вона не пропала остаточно, їжу якусь суху залишили, консерви.

Люди, звісно, ділилися, але було й інше. Коли розбили магазини, дехто намагався винести все, і це стосувалося не лише їжі, на жаль. Тягли і одяг, і техніку, і ювелірку.

Ті, хто сміливіший, обмотувалися білими ганчірками і виходили з піднятими руками, шукали залишки їжі в магазинах. Адже поставок не було з перших днів, а ліки з аптек на другий день передали до лікарні, щоб захистити від мародерів.

Машини швидкої допомоги росіяни розстрілювали

Усі сили кинули на захист Києва, тож у Бучі було мало солдатів ЗСУ, добровольців та тероборони.

Машини Швидкої допомоги росіяни розстрілювали, волонтерів, котрі намагалися провезти гуманітарку, повбивали. Хоча все залежало від конкретного підрозділу. В інших районах — на Склозаводській, Яблонській стояли кадировці — про них казали, що вони могли розстрілювати впритул. А в центрі переважно молодики були.

Наша багатоповерхівка стоїть поряд із мерією — це відіграло свою роль, коли відкрили зелені коридори. Але були від початку відрізані райони, куди не могли дістатися волонтери — ані ліки доставити, ні людей евакуювати. Зрештою, 9 березня прийшли ми до мерії — на точку евакуації.

Холодно, сніг іде, вибухи чути недалеко, снаряд потрапляє в будинок на Києво-Мироцькій, а ми стоїмо, чекаємо... Повз нас проїжджає рашистська БМП, зверху — чоловік вісім з автоматами напоготові, на плечах гранатомети, один зі снайперською гвинтівкою стежить за дахами. Усі молоді, років 18-20. Чекали п'ять годин на холоді — діти, люди похилого віку, інваліди, але того дня автобуси не приїхали, не пропустила російська сторона.

Окремо стояла колона приватних машин, яка готувалася слідувати за автобусами — їм теж не дозволили, хоча коридор було погоджено на державному рівні. Але хтось психанув — поїхав першим, і за ним решта. Ми тоді не наважилися, але з нетерпінням чекали на новини — першопрохідники доїхали благополучно. Наступного дня сформувалася така сама колона — із білими пов'язками, наклейками «Діти» на вікнах. Кожен намагався взяти в машину максимальну кількість пасажирів — наприклад, ми їхали з сім'єю, з якою тулилися в тамбурі — троє жінок, троє дітей та чоловік за кермом. Тоді ж — 10 березня, пропустили перші 50 автобусів із дітьми, жінками та інвалідами.

У тих, що виїжджали 9-го, росіяни забирали телефони або ламали сімки. Але ми знайшли старі мобілки і залишили їх перед очима, а нові сховали в машині під килимки.

За нашим будинком – братська могила

Я хотіла робити фото, на мене всі накричали, мовляв, якщо знайдуть, можуть убити. Обабіч дороги — зруйновані будинки, снаряди, що не розірвалися, біля «Епіцентру» — розстріляна машина з мертвими тілами всередині, я навіть колір волосся жінки розгледіла — руде. Повернувши убік Ворзеля, побачили машину, що вигоріла, з білими ганчірками і написом «Діти». Подумали — скільки таких машин зустрінемо дорогою і чи не опинимося серед них. Моя подруга має дочку — її однокласницю з сім'єю… у такому ж легковику. Батьки вижили, дівчинка – ні.

Маршрут було суворо узгоджено і прописано — з Бучі у бік Ворзеля, через російські блокпости. Дорогою йшли колони російської техніки, море танків і БМП, та й у кожному дворі у приватному секторі їхня техніка стояла.

Нам вистачило палива до першої київської заправки, дуже боялися, що зупинимося посеред дороги чи наїдемо на якийсь шматок металу і проб'ємо шини. Родичі радили перепочити, помитися, адже без води стільки днів — по підвалах та тамбурах, але я сказала, що відмиємося вже у Львові.

У Львові переночували, звідти автобусом МЗС Ізраїлю — до Перемишля, там зв'язалися із «Сохнутом», пройшли у Варшаві консульську перевірку та прилетіли до Ізраїлю.

Що лишилося позаду? За нашим будинком - братська могила, де просто в мішках 11 березня 2022 поховали 76 загиблих - тоді росіяни вперше дозволили зібрати тіла, що лежали на вулицях. Потім ховали ще, і це не рахуючи тих, кого закопали у дворах, на городах та клумбах. А скільки тіл лежало у підвалах та гаражах в інших районах — на Яблонській, біля скляного заводу тощо. Плюс цілий сектор безіменних могил на цвинтарі, де лежать люди, яких так і не вдалося ідентифікувати.

Загинув молодий вожатий, який возив наших дітей до таборів — Артур Руденко, після звільнення його тіло знайшли у братській могилі у Мироцькому. Ще одна загибла знайома - Жанна Каменєва. Я часто приходила в її магазин за овочами, фруктами, молоком. Знайшли її автомобіль, що вигорів — довго шукали, оскільки він був синього кольору, а став попелястим через вогонь. 5 березня Жанна намагалася вивезти жінку з дівчинкою-школяркою і ще одну дівчину, і на одному з перехресть їхню машину розстріляв російський БТР. Знайшли лише у квітні.

Від дядька моєї подруги нічого не залишилося — останки зішкребали зі стін

Коли я пішла з мерії працювати до «Сохнута», на моє місце у відділ житлово-комунального господарства прийшла Маргарита Чекмарьова. З чоловіком та двома дітьми вона намагалася на початку березня виїхати на машині, і була розстріляна російським БТР. Маргарита з дітьми загинула на місці, а чоловіка викинуло в кювет і відірвало ногу, але він вижив і давав свідчення. Сусідів наших друзів розстріляли на перетині Києво-Мироцької та Вокзальної — тіла їх залишились у машині.
Від дядька моєї подруги майже нічого не залишилося - не знаю, чим вони стріляли по верхніх поверхах, але його останки зішкрябували зі стін. Наче й не було людини.

Мама співробітника мого чоловіка померла, сидячи у льоху — просто у дворі поховали.

Є зниклі безвісти – сім'я однокласника моєї старшої доньки, наприклад. Батьків хлопчика, який ходив до дитячого садка з моєю молодшою дочкою, теж не можуть знайти. І ще багато зниклих, яких я знала візуально, зустрічаючи в магазинах, у поліклініці…

Одного чоловіка 60+ вдалося вивезти за єврейською лінією — у нього не було Інтернету, я з Польщі відстежувала зелені коридори і відправляла йому СМС, як дійти з Лісової Бучі до точки евакуації. А Геннадія Ханеса – хірурга з Охматдиту – неможливо було евакуювати, він усю окупацію пережив у Бучі.

У нашому місті можна зібрати свідчення набагато страшніше. Знаю чоловіка, який залишився, і старих померлих на городах ховав.

У Росії це по-іншому сприймається. Була подруга з Санкт-Петербурга, яка три роки тому гостювала у мене в Бучі. Її чоловік звідси, вступив до тероборони, розвозив гуманітарну допомогу і навесні зник безвісти. Лише у липні його тіло виявили під Мироцьким. Вони останніми роками роздільно жили, я написала Свєті, мовляв, Льоша загинув. Вона подякувала, але на додачу написала: Віка, не ображайся, але, на жаль, скоро такої держави, як Україна, не буде на мапі світу.

Замість післямови. Листопад 2022 року

Ми винаймаємо квартиру в Єрусалимі, навчаємось в ульпані, дівчатка пішли до школи Наале — тут діти з усіх країн СНД, навчання йде російською з інтенсивним вивченням івриту. Тема війни у школі Хават а-Ноар — табу, хоч діти між собою все одно її обговорюють. Цікаво, що багато дітей з Росії підтримують Україну, тримають удома український прапор, дехто ходить на проукраїнські мітинги.

Нещодавно була в театрі, розмовляла з літньою жінкою в антракті, вона давно приїхала з Росії. "А правда, - питає, - що все це в Бучі інсценування?" Я не намагалася її в чомусь переконати, сказала тільки, що в мене в телефоні повно таких інсценувань. І розстріляні вікна, і відео, як ми вночі кип'ятимо чайник на тлі обстрілу. Вона так перейнялася, що після вистави каже, мовляв, цього місяця я ще не давала цдаку — хочу віддати її вам. Дуже ніяково було, але незручно і відмовитися, просто так несподівано.

У нашому ульпані є репатріанти з РФ, які підтримують Україну, хоч вважають Росію батьківщиною. Ми так потоваришували з молодою парою з Москви — у них уже віза на ПМП стояла, влітку збиралися приїжджати, але коли 24 лютого почалася війна — одразу ж полетіли, не могли більше залишатися в Росії.