24-го прокинулася від звуків, які прийняла за ляскіт петард та феєрверк. На годиннику — 5.11 ранку, от, гадаю, сволота, ще ж поночі… Пішла в туалет, а коли вийшла — бачу, щось не так. Скрізь світло горить, переді мною мама, ми злякано дивимося одна на одну, і я питаю: Що, війна? Вибігає тато: «Так, війна».

Додому вже не повернулися

Початок обіцяли 16-го лютого, але думала, лякають, тож зазнала шоку. Вибухи лунали досить близько — ми на Північній Салтівці живемо, біля окружної, звідки почався російський наступ.

Після смерті тітки залишилася квартира, яку планувалося здавати, — квартирант мав заїхати 1 березня. У нашому будинку сховища не було, а та квартира за 30 метрів від метро — туди й побігли. Транспорт не ходить, а гримить немовби вже в сусідньому дворі. Йти півгодини пішки, тож взяли мінімум речей і лише внутрішні паспорти — я була впевнена, що повернуся, іншого варіанта навіть не допускала.

Коли прийшли на квартиру тітки, тато пішов знімати гроші у банкоматі, я по продукти, а мама в аптеку. До свого будинку вже не повернулися.

Я у Фонді Дружби працюю, який допомагає євреям репатріюватися, тому одразу пішла хвиля дзвінків із питанням, як вибратися. Надвечір почали дуже сильно стріляти, довелося взяти пледи, речі та спуститися на ніч у метро. Біля колони примостилися — півночі не спали, холод, відчуття жаху, безвиході та нерозуміння, за що тобі це все.

О 6-й ранку після комендантської години заскочили в квартиру, привели себе в порядок, щось приготували, я сиділа на гарячій лінії.

Другу ніч знову провели в метро — цього разу людей було так багато, що місце лишалося лише на сходах, що ведуть до платформи. Батька поклали, а ми з мамою сиділи, спершись ліктем один на одного — незручно, холодно… Вранці повернулися на квартиру, але до обіду гриміти стало зовсім близько, віконні рами ходили ходуном. Довелося знову йти в метро — взяли все, що змогли знайти — старі ковдри, картонні коробки тощо. Людей на платформі — море, практично всі стояли.

Переночували там якось, а наступного ранку почалися бомбардування, і з того часу ми вже майже не піднімалися нагору. П'ять днів жили в метро, хіба що о 6-й ранку вибігали додому, вмивалися, чистили зуби і поверталися.

Весь час стояли в черзі — то по воду, то до туалету

Не знала, що перед турнікетами в метро є металево-бетонні двері, які піднімаються та повністю блокують вхід. На ніч нас повністю зачиняли, якось три дні просиділи. При обстрілі тремтіли навіть величезні люстри.

Діти плакали, особливо немовлята. Божеволіли, адже на вулицю батьки не випускали. Потім уже почали приходити актори з лялькового театру, волонтери — малювали, розважали як могли.

Відкрили туалети — вони виглядали як… дірки в підлозі. І жодних перегородок. По півтори години стояли у черзі, по 4 особи запускали. Декілька розеток на всю станцію — частину використовували для зарядки гаджетів, а одну на чайник. Черга туди на дві години, ще дві години заряджаєш телефон. І дві години стоїш, щоб закип'ятити воду.

Друзі з-за кордону цікавилися, мовляв, що ти робиш у метро цілий день. Повірте, було чим зайнятися. Весь час стояли в черзі — то за водою, то до туалету. Хоча волонтери привозили їжу, памперси для дітей, корми для тварин. На момент нашого від'їзду на цій станції жило дві тисячі людей.

Добре, що вранці працювала аптека і кілька супермаркетів — черга, звичайно, пекельна, причому на вулиці — ризиковано, але ж треба щось їсти. Я накупила печива (магазинчики з солодким все розпродавали) — ділилася з сім'єю, яка сиділа в метро безвилазно. Тато допомагав носити воду, бо неподалік нашого під'їзду був автомат.

А обстріли тривали... Величезний критий базар біля метро згорів ущент. У супермаркет, розташований трохи вище, було пряме влучення, там якраз люди стояли.

Буквально позавчора в сусідньому з тіткою будинку від такого ж влучання почалася пожежа. Моя школа за 200 метрів звідти — півбудівлі ракетою знесло. У нашому будинку на Північній Салтівці взагалі нікого не лишилося. Квартира напівзруйнована — ще 2 березня прилетіло до сусідньої 16-поверхівки, від чого у нас вилетіли вікна та збило балкон.

Про ситуацію дізнаєшся від волонтерів, які на прохання мешканців винаймають будинок чи певний під'їзд і відправляють відео, щоб люди розуміли, чи ціла їхня квартира.

Перестаємо слухати російськомовну музику

Від нас 70 кілометрів до кордону з Росією — і важко зрозуміти, за що така доля російськомовному Харкову. Багато друзів-харків'ян, які ніколи не розмовляли українською мовою, сьогодні переходять на неї, настільки нестерпно для них спілкуватися російською.

Ми перестаємо слухати російськомовну музику. Коли чую знайому композицію, розуміючи, що цей артист підтримує війну і Путіна — дивне почуття виникає.

Примітно, що багато знайомих із Росії не дзвонять і не пишуть. З 24 лютого ані я, ані мій тато, що має друзів у Москві, не отримали від них жодного повідомлення чи дзвінка. Ти не зобов'язаний відповідати за Путіна, але хоча б подзвони та спитай, чи ми живі. Адже знаєш, де ми знаходимося, не раз бував у нас на Північній Салтівці.

З Харкова виїжджали 3 березня. Сестра із сім'єю живе у Дніпрі, вона й знайшла перевізника, який нас забрав. У Дніпрі на той момент звучали сирени, але ще не було влучень. Незважаючи на це, вже наступного дня ми вирішили рухатися всі разом далі. 5-го виїхали у бік Вінниці та дісталися Молдови, де на той момент перебувало все керівництво Фонду Дружби. Нам надали житло, дали можливість пройти консульську перевірку, при цьому робота не припинялася — щоранку ми відправляли гуманітарний рейс, щонайменше 150 осіб на борту. Зустріла у Кишиневі багатьох знайомих, посадила на рейс свою шкільну вчительку.

17 березня прилетіли до Ізраїлю в чому були, навіть документи не всі забрали. За допомогою друга зняли квартиру у Кір'ят-Аті, люди дуже багато речей віддали — ліжко, дивани, продукти завезли, побутову хімію, іграшки (у сестри — двоє діток). І ще протягом тижня одяг привозили, плед, подушки дуже швидко зібрали все необхідне для життя.