24-го о 5.30 ранку мене розбудила донька від першого шлюбу, що живе у Харкові: «Тату, почалася війна, нас бомблять!». Ми з дружиною ще спали, поряд 10-місячний син. Я не повірив, зайшов у YouTube…

Першого ж дня накупили води, молочної суміші та памперсів, мабуть, на півроку вперед. На п'ятий день закрилися всі магазини, почалося мародерство та бої на околицях міста, тоді ж я побачив перші машини, що згоріли, перші трупи…

Всі двері та 22 вікна разом з рамами вилетіли, як папір

На початку березня відключили зв'язок та світло, але ми були у привілейованому становищі. У нас великий приватний будинок, і першого ж дня я заготовив 2,5 тонни води, запасся бензином, на якому працював генератор. У паливному котлі спалював відпрацьовану олію, дрова, пластик тощо. Виживання займало цілий день, але завдяки цьому сім'я перебувала у відносному комфорті до 12 березня.

Того дня я з батьком перекачував воду з цистерни на вулиці до домашнього резервуару. Мама вивезла візочок з дитиною на двір, він спав під навісом. Приблизно о 9.30 до школи навпроти будинку прилетів перший снаряд, мама вискочила на вулицю забрати онука, і в цей момент прилетіло ще раз — просто до нашого двору, військові потім сказали, що це 152 гаубиця. Відразу вилетіли як папір усі двері та 22 вікна разом із рамами. Мамі осколками перебило ноги — вона закрила собою онука, візочок прошило наскрізь, але по дотичній, син не постраждав... Я побачив стовп пилу, почув батьків крик. Ми швидко затягли маму в будинок, вона обм'якла — дуже великі рани були і крововтрата, від мого крику прийшла трохи до тями. Одну ногу перетягли шнуром від електробритви, другу — ременем.

Їй перерізало осколком кістку, нога теліпалася на м'яких тканинах нижче коліна. З трьох моїх машин дві розбило вибухом, але на тій що лишилась, ми помчали до лікарні Швидкої допомоги. Там маму перев'язали і сказали, що якщо після таких травм доживе до ранку — вже диво. Я їй, звичайно, збрехав, мовляв, лікарі обіцяли, все буде гаразд. І почав домовлятися про переведення до лікарні №2 – обласної. На той момент вона вже була захоплена росіянами. Отож, винесли ми маму, завантажили в нашу машину — жодна швидка не погоджувалась, бо росіяни відбирали авто та брали у заручники медперсонал.

Приїхали на місце, росіяни нас із батьком перевірили, чи не військові. У лікарні не було світла, генератор забезпечував електрикою лише підвал та операційну на другому поверсі. Тому вона перетворилася на кухню і на все що завгодно, але тут же й оперували. Знезаражувати інструмент нічим, так само нема можливості готувати стерильні перев'язки, а як працювати з відкритими вирваними шматками плоті в 15-20 см., якщо всього цього немає? Медикаменти також на вагу золота. І зав відділенням травматології мені сказав: я в таких умовах не працюватиму. Плюс до всього, постійні російські бомбардування, не прицільні, але до лікарні прилітало.

Сусіди пішли зателефонувати — навіть не всі частини тіл вдалося знайти

Моя дружина — операційна медсестра, ми пішли до її відділення, я покликав завідувачку і маму прооперували, поставили крапельницю та дали якийсь антибіотик. Прооперували, це голосно сказано — стягнули ниткою рану, щоб не розвалювалася. Нічого не фіксували, нога так і продовжувала теліпатись на м'яких тканинах. У цей час точилися вуличні бої, при нас полонили двох українських військових.

Додому я йшов пішки, залишив батькові машину. Скрізь розстріляні з автоматів авто, в одних «Жигулях» сімейна пара — дуже багато хто їх бачив, блокпост у бік Володарська. Просто розстріляли. Так мертві й сиділи, мабуть, із тиждень. А перехожі зливали з цієї машини паливо, бо треба було заправляти генератори, якось виживати, як у Другу світову, коли знімали одяг із убитих.

Наступного дня тато приїхав додому вже на напіврозбитій машині, уламками посікло. Так він ходив до лікарні майже тиждень, набирав у колодязі воду та носив пацієнтам — у коридорах поранені просто вмирали від спраги. І їжею ділився, зрозуміло, люди тиждень не їли. Росіяни лише один раз привезли воду на всю лікарню – літрів сто, мабуть. І це за п'ять днів.

А одного разу я прийшов маму провідати, і питаю у молодих російських солдатів — а навіщо ви тут? Той покликав командира, ти що, азовець, почали мене роздягати, перевіряти документи. «Від азовців-фашистів вас звільнити прийшли», — каже. А кого вони чіпали, ці азовці?

Батько приходив додому лише за продуктами, і знову йшов. Ми обіймалися, і я не знав, чи побачу його ще. Приходить через день, дякувати Богу, живий. А багато хто йшов і не повертався. Так мої сусіди пішли зателефонувати — п'ять жінок і один чоловік, їх миною вбило відразу — навіть не всі частини тіл вдалося знайти, у когось ноги, у когось півголови. Вони весь час просиділи у підвалі школи навпроти. А тут піднялися на проспект Будівельників та навіть не дійшли до місця, звідки збиралися дзвонити.

У сусідки нашої двоє синів — один у ЗСУ, а другий пішов шукати місце, щоб зателефонувати — пішов і не повернувся. Взагалі, якщо за три дні не поверталися, швидше за все, вбили.

У брата родич тестя просто зник – його не було два тижні, скрізь обшукали – глухо. Сьогодні говориш із людиною, а завтра її вже нема. Серед моїх знайомих дуже багато поранених та загиблих. А 90%, якщо не більше, втратили житло.

Ми вирішили їхати на Крим

Загалом, на п'ятий день забрали ми маму додому, з дружиною перев'язали, я зробив з дерева фіксатор на ногу, тому що стопу було вивернуто вбік. Поставили крапельницю, вкололи, а наступного дня їй стало гірше. Дружина просвітила про стани перед комою — стопор, сопор і потім, власне, кома. Коли настав сопор, я сів у машину, пульс майже не промацувався, сатурація була 72, руки холодні, ноги теж. На момент приїзду до лікарні вона вже хрипіла і знепритомніла.

Через годину з чимось отямилась в реанімації, а на 12-й день ми вивезли її до Криму. Хотіли до Запоріжжя, але туди діставатись дві доби — вона б просто не дожила. Або батьків розстріляли б дорогою — багато розстріляних машин стояло по узбіччях. І ми вирішили їхати до Криму, тим більше, що у нас родичі у Севастополі. До Севастополя росіяни проїхати не дали, маму відвезли у Джанкой, там зробили операцію, перелили кров, надали реальну допомогу. Дуже хороший виявився лікар, але умови просто жахливі, будівля практично аварійна.

Перепрошую, дзвонять із «Сохнуту» — мама застрягла в Грузії, і ми її витягуємо, тому я паралельно на зв'язку з рабином, ізраїльтянами, щоб її швидше транспортувати.

З Джанкоя мама написала рабину Маріуполя Мендлу Коену з проханням вивезти мене з дружиною та дитиною з міста. Паралельно родичі в Ізраїлі шукали способи евакуювати нас. У нас зв'язку не було, потім про все дізналися.

А поки ми якось виживали, я замурував целофаном вибиті вікна, вставив криво-косо тимчасові двері, шурупами пришпандорував вікна, забив їх пінопластом. Але, оскільки тривали сильні обстріли, то вікна та двері могли вилітати чотири рази за ніч. Опалення залишив лише на другому поверсі. Дах, щоправда, так і залишився дірявим. Не встиг. Спочатку готували в мультиварці, а потім почали економити бензин і варили вже на багатті. Звичайне життя перетворилося на виживання.

З росіянами кілька разів перетинався. Якось вони пограбували місцеву крамничку, розклали товари по картонних коробках, поставили двох еталонних військових у темних окулярах та екіпірованих як на весілля, все причепурено, — я таких тільки в голлівудському кіно бачив — і вручали під камери. А те, що продукти всі українські — кого то обходить, картинка вже готова.

«Дали ж вам три дні, щоб піти»

16 березня до нас прийшли росіяни – нам треба подвір'я подивитися! Ви що, не бачите подвір'я? А в нас від вибуху паркан майже знесло — усе як на долоні. Зайшли в будинок, піднялися на всі поверхи, оглянули, сказали, ой, яка гарна вогнева точка, запитали, чи пов'язаний я з ЗСУ, чи були тут українські солдати тощо. Ідучи, здивувалися, як так вийшло, що дім наш розбили, а в молокозавод не потрапили — він за кілька вулиць від нас.

Іншого разу я пішов дзвонити — це завжди займало 3-4 години, одного разу мені вдалося впіймати Інтернет під певним кутом на 8 поверсі будинку, що наполовину згорів, причому під мінометним вогнем. Загалом пішов дзвонити, а паспорт залишив в іншій куртці. Зупинили на блокпості, зняли з велосипеда, почали роздягати. «Коли ти встиг переодягнутися, де твої спільники, що ти тут розповідаєш!». Я сказав, що мешкаю поруч, на велосипеді п'ять хвилин, можу привезти паспорт. Еге ж, звичайно. Ото вже ми тебе й відпустили. Загалом, відрядили зі мною двох військових років сорока. Вважай, пощастило. Могли закрити чи вбити. Дорогою говорили зі мною, запевняли, що в Україні випускають книги для дитячих садків, де Путіна названо ху..лом. Які книги для дитячих садків із Путіним? А якщо й так, питаю, чи це причина для вбивства мирних жителів? Одного вдалося переконати, другий просто мовчки сердився. Нервовий такий, коли мене зупинив, пересмикнув затвор. Йому напарник: та заспокойся, він не сіпається. Дуже обстрілів боявся — відійдіть з центру вулиці — йдіть туди, йдіть сюди, коли зайдемо, попередь дружину, ми будемо на взводі і т.п.

Ідемо, а цей злий, бурчить: «Дали ж вам три дні, щоби піти, що за народ». І тут я не витримав. «У тебе є квартира», — питаю. «Ну», — відповідає він.

Ось уяви, ти живеш у своїй квартирі, документи в тебе є на неї, дитинство твоє тут пройшло. І раптом приходить якийсь муд .... і наказує виселитися за три дні! Лахи збереш і підеш? До будинку йшли в повній мовчанці.

Загалом показав я документи, забрав велосипед і поїхав до торговельного технікуму. Там під навісом лежав труп чоловіка з розпанаханим обличчям — це вже як атрибут вулиці — трупи просто лежать, ходиш повз них, дивишся.

Додзвонитися тоді не вдалося, наступного дня спіймав зв'язок. Поки мене не було, приходили росіяни. Тарабанили у двері, а дружина саме дитину годувала. Потім відламали шматок огорожі, залізли до хати, дружину побачили та й пішли. Так і жили, я ходив у будинок батьків — квартира їхня згоріла, пряме влучення, вони жили на п'ятому поверсі. Шостий впав на п'ятий, двоповерхова вийшла.

Машина від рабина

Одного разу пішли подивитися будинок тещі — теж повністю згорів, ворота відчинені, засмутилися… На зворотній дорозі побачили розстріляну машину волонтерів — вантажопасажирський Mercedes Vito — чоловік сидів, жінка, а ззаду старенька і, можливо, її онук. Трупи. Усі цивільні. Позаду медикаменти, зубна паста, фізрозчин у ящиках… Російські танки стояли на Кірова, по дорозі кілька разів перевірили паспорти. Додому зайшли, я ліг, і тут же вбігає дружина: «До нас ломляться через паркан — звуть тебе». Виходжу. «Ти – Вадим, автомеханік? За тобою рав Мендл Коен машину надіслав. Іншої не буде». А я стежив за домом брата, його собаками, рибками, кота годував, чию хазяйку врятував брат із сім'єю. І як це все кинути?

Вони кажуть, п'ять хвилин на збори, якщо зараз не поїдеш, ДНР-вівці закриватимуть місто, тебе можуть призвати до їхньої армії. Мовляв, усе серйозно. Ще одним каталізатором стало те, що за кілька днів до цього росіяни розташувалися в школі прямо навпроти нашого будинку — танками повалили паркан і почали прямо зі шкільного двору вести вогонь. Міномети, БМД — це було дуже голосно, і я хвилювався за сина, щоб у нього нервова система не похитнулася. Загалом, поки дружина збиралася, побіг до братового дому і попросив сусідів годувати собак. На виїзді з міста глянули на руки — а вони в мене й так мозолисті, я ж автомеханік, а коли готуєш на багатті — загалом чорні. Почали ставити запитання, але відпустили. 26 березня це було.

Вивезли нас до Мелекіно, де для євреїв зняли пансіонат. А за кілька днів за нами приїхала машина з Криму — рабин Севастополя в цьому брав участь, координатор із Москви, багато людей. Я більше п'яти років знаю нашого рабина, коли він допомагав нас вивозити, то лишався на зв'язку навіть у шабат.

Блокпости (їх було понад 50) проходили дуже повільно, на кожному треба було зупинитися, вийти, показати плечі, коліна, шию. Десь брали відбитки пальців, знімали в анфас та в профіль, допитували, і в результаті видавали клаптик папірця з печаткою.

ФСБ-шник до початку четвертої ранку допитував маму у лікарні

Кордон із Кримом переходили пішки, нас зустрів усміхнений хлопець, і аж три хвилини все було дуже мило. Потім я заповнив якусь анкету, і військовий відвів мене у відстійник, де вже сиділи людей 200. Ставили питання на кшталт: як ви гадаєте, чому це сталося, хто за цим стоїть і т.п. Змусили видалити усі фото зруйнованих будинків, техніки. Якщо неправильно відповідаєш, починають допитувати жорсткіше. Телефон мій кудись віднесли, а потім кажуть: все, проблемка. І відвели мене до кімнати ФСБ. Простояв там дві години, потім мене покликали, кажуть, ми все про тебе знаємо, давай, до побачення. А розповідатимеш, що легко відбувся, пошкодуєш. Як мені потім пояснили, допит починається ще до самого допиту — вони по камерах стежать за твоєю поведінкою.

Після ФСБ відвели мене до слідчого відділу, поставили два якихось запитання «на відчепись», і відпустили. Ми з дружиною перетягли свої шмотки через кордон, а там на нас чекала інша людина, щоб відвезти до готелю. У цьому готелі у Миколаївці провели кілька днів, побачились із родичами, з батьками, маму провідав.

Як родичі сприйняли? Пропаганда працює, вони за Путіна — їх лякали, що якби не Росія, то Україна б бомбила їх зараз до останнього. Не всі такі, звісно. Коли ми гуляли з дитиною в Миколаївці, дізнавшись, що ми з Маріуполя, одна жінка каже, навколішки можу перед вами встати. Подруга моєї дружини в Криму нас дуже підтримувала, і плакала, що так все трапилося. Ми відокремлюємо російську владу від народу, хоч це й складно.

Вирішили маму перевозити до Севастополя, але в Джанкої сказали, мовляв, нехай набуде статусу біженця, інакше не випишемо, і незрозуміло на якій підставі її безкоштовно лікували. Але лікар сказав, що це неправда, зателефонував до МОЗ, і питання вирішилося. Не вийшов шантаж. Адже коли набираєш статусу біженця, у тебе забирають українські документи, і деякий час ти не можеш виїхати з РФ.

Як би там не було, увечері маму привезли до приймального відділення лікарні Севастополя, протримали там кілька годин, а потім забули погодувати — майже 40 годин не їла. Крім того, о першій ночі прийшов ФСБ-шник і до початку четвертої ранку її допитував. І зрештою змусив підписати папірця, що ніби-то її поранили неонацисти, а не російська армія.

Все попереднє лікування скасували, і призначили зовсім інше, від якого вона мало не загнулася.

Ізраїль зустрів красиво

Було ясно, що треба вибиратись. Спочатку передбачалося, що літак на Ізраїль буде із Сочі, там мала зібратися група євреїв з Маріуполя — приблизно 115 осіб. Потім змінили точку вильоту на Мінеральні Води, маму та ще одну лежачу стареньку доставили туди на швидкій допомозі, а ми автобусом дісталися. І коли приїхали, рейс скасували. Маму знову поклали до лікарні, решту поселили до готелю. А наступної ночі дали виліт — маму на швидкій привезли до літака і просто поклали на сидіння. Був ще 19-річний хлопець, поранений уламком у шию, у нього забрало руку і ногу, і чоловік із осколковим пораненням у ногу, йому в Ізраїлі мали робити операцію.

З Мінеральних Вод ми вилетіли до Казахстану, там дозаправилися, і вирушили до Тбілісі. Ціле турне. Ми всі вийшли, а маму не виносять — протримали ще години чотири в літаку. Поки вона на борту, то територіально ще в Казахстані, а вийшла — і держава відповідає за таку людину. Не знаю вже, через кого вирішували, зрештою вивезли маму. Але рейс із Тбілісі до Ізраїлю перенесли, і почалися суперечки, як її вантажити до літака. Уперлася чеська авіакомпанія, у якої Ізраїль орендував літак. Командир корабля відмовився саджати таку людину на борт без супроводу медика. Перед дверима її розгорнули, і вони з татом залишилися в Грузії. Жодні умовляння не допомогли.

Знову дзвонить мама — я передзвоню...

У п'ятницю 15 квітня ми нарешті прилетіли, Ізраїль зустрів красиво, швидко розподілили по автобусах і розвезли по готелях.

Коли я допомагав ЗСУ, техніку лагодив, бензин давав, мені пропонували зброю дати, екіпірування. Але є теорія, що вбиваючи людину, на рівні душі ти відкочуєшся на рівень трави. Розмовляючи з солдатами, які вели мене за паспортом, я розумів, що вони заблукали. І не можна ставати людиною, яка їх уб'є.

Хоча, зізнаюся, іноді дуже хочеться це зробити. Адже через них доводиться влаштовувати життя на новому місці, бо всі мої труди обнулили. А батькам по 60 років, і їм ще складніше пристосовуватись у новій країні.