24-го о п'ятій ранку мені зателефонувала ребецн Хана Асман: прокидаємося, збираємо речі, почалася війна. Ми погано розуміли, що робити. Щоправда, першого ж дня вдалося привезти батьків з Лівого берега до Анатівки (єврейське село під Києвом під патронатом рава Моше Асмана — ред.). Дуже чуйний водій трапився — здається, таджик за національністю. Писав мені потім, цікавився як батьки.

Здавалося, що зараз прокинуся, і все закінчиться

Майже одразу почали літати ракети та військові літаки. На другий день ми перебралися до підвалу, оскільки притулку в Анатівці не було. Вибухи лунали, вікна тремтіли - це напівпідвальне приміщення, там невеликі вікна, ми закладали їх подушками, щоб не посипалися шибки. Спали і жили там, виходили лише у туалет та поїсти.

Здавалося, що зараз прокинуся, і все скінчиться. Навіть на тлі вибухів, навіть після того, як повз містечко проїхали танки, навіть коли виставили блокпост.

З дітьми було особливо тяжко — вони ж тата втратили незадовго до війни, чоловік помер 10 січня. Тато — це завжди захист, а зараз його немає…

Ми не розуміли, їхати чи залишатися, рішення ухвалювала я — батькові 84 роки, він сліпий на одне око, а на тлі стресу втрачав зір і на другому, до того ж вони з мамою глухонімі. 28 лютого ми поїхали з евакуаційною колоною — 20 машин та автобусів зі старими та дітьми.

За два дні до війни я купила машину, але не встигла оформити на себе. Ми їхали на мойому позашляховику, але за кермом сидів супроводжуючий. Частина дітей помістилася у багажному відділенні, інші сиділи зі мною та водієм у салоні — разом 8 осіб.

На кожному блокпості нас брали на мушку — солдати боялися диверсій та провокацій. Діти дуже лякалися — я такої молитви «Шма, Ісраель» не чула ніколи — машина аж гуділа. Водій сказав, що із такими молитвами він сам стане євреєм.

Проїхали повз підірвану нафтобазу, від якої піднімався чорний гриб, височіючи як стовп над землею.

Блокпости, танки, озброєні люди…

На КПП діти махали руками бійцям тероборони, і ті їм з посмішкою відповідали. Це трохи заспокоювало. Проїхали Васильків — отримую повідомлення у Телеграм-групі: всі в укриття, місто бомбять. Проїхали Білу Церкву — те саме повідомлення. Якось нам вдавалося обминути їх, наче хтось проводжав… Але страх не полишав — я давала 9-річному Йосефу памперс на кожному блокпості, вийти не можна було. Молодшому — Еліку — рік і вісім, тому запас підгузків був.

10-річна донька знепритомніла від стресу

До ночі доїхали до кордону з Молдовою. Батькам у загальному автобусі дозволили перетнути КПП, а нам довелося вийти з машини та переходити кордон пішки.

На кожному з дітей — по два наплічники, старша — Дора — несла малюка, навіть найменша — 7-річна Хая, тягла підгузки, усі щось волокли. На пішому переході у Могилеві-Подільському ми опинилися самі. Тільки зайшли на міст — завили сирени, і одразу розплакалися діти. Я їм кажу: можете плакати і кричати скільки завгодно — тільки біжіть, не зупиняючись. Так ми бігли мостом — кричать діти з речами і я з валізами, замикаючи ланцюг. Вже на молдавській стороні в приймальному пункті для біженців 10-річна Батель знепритомніла від стресу... Молдавани — дивовижні люди з величезним серцем, вони дітей заспокоювали, якийсь поліцейський підійшов до Батель, обійняв її і почав пояснювати, що вже все гаразд, вона під захистом.

Нас завели до кімнати обігріву — там їжа, напої. Підійшли волонтери, один запропонував поїсти, я подякувала, але сказала, що ми дотримуємося кашруту. Він сам виявився євреєм, розумію, каже, ситуацію, показав фото своїх дітей. Цей хлопець нам і допомагав — багато відбувалося навіть без моєї участі — хтось узяв телефон, вставив сім-карту, хтось приніс води, хтось заспокійливі таблетки — люди були неймовірно чуйні. Після цього нас погодували обідом у кишинівській синагозі, потім перевезли на базу відпочинку за містом, а потім у Румунію, бо небо над Молдовою було закрите. І вже звідти до Ізраїлю.

Нас зустрічали син Давид, який живе в Ізраїлі вже вісім років, і моя племінниця, що забрала до себе батьків.

Переночували у сина, я навіть не пам'ятаю, як зайшли до квартири, він потім мені розповів, що я заснула, і він мене просто затяг у будинок і поклав на ліжко. Прокинулася в тому, у чому спала в підвалі в Анатівці. І з маскою на підборідді. Це було дуже комічно… Наступного дня Міністерство абсорбції поселило у готелі — там само, у Беер-Шеві…

Коли постало питання про те, де жити, я орієнтувалася на навчальні заклади, щоб зберегти єврейське виховання, яке діти отримали в Україні. У нас друзі в Кірьят-Малахі — там ми орендували квартиру, діти пішли до школи, потихеньку облаштовуємось.

Син не може радіти, доки в Україні війна

Травма, ясна річ, не минулася, періодично хтось із дітей плаче. У нас тут був чудовий Пурім — усе містечко святкувало, багато клоунів, розваги, трапеза, все дуже гарно. І раптом Йосеф усе кинув, прибіг додому і сильно розплакався: мамо, як же я можу святкувати, коли діти в Україні не можуть костюм купити, ані вуха Амана спробувати, ані мішлоах манот отримати, у них там немає Пуріма, одні вибухи. Так засмутився, що розкидав усе, що йому надарували — сказав, мені взагалі нічого не треба, я не можу радіти, коли таке відбувається. І відразу згадав тата, мовляв, без нього відзначаємо. Коли дітям погано, вони одразу думають про тата, і це дуже болісно.

Анатівка зараз стоїть порожня, хоча будинки вціліли, щоправда, одна ракета впала поряд із огелем Чорнобильського ребе. Але жителів немає, лише охоронці…

Громада наша виявилася дуже згуртованою, інакше не знаю, як я пройшла б цей шлях. Усі організаційні моменти взяли на себе рабин Моше Асман та його сини — по всьому шляху вирішували технічні питання. Частина людей потім роз'їхалися, хтось осів у містечку Ноф га-Галіль, багато хто поїхав на Кіпр, дехто в Німеччині опинився. Але громада продовжує існувати, є група у Whats App, де можна отримати будь-яку консультацію, допомогу, одяг, взуття, продукти.

Замість післямови (вересень 2022)

Діти адаптувалися, нам допомагають вчителі, директор школи, їм дають додаткові години івриту, психолога виділили. Кирьят-Малахі — невелике містечко із сильною хабадською громадою, дуже відчутною є підтримка з її боку. Але не забуває про нас і громада Києва — рав Асман досі допомагає. Але діти все одно не вважають будинок, у якому ми живемо, своїм. Думками вони у Києві, чекають на закінчення війни і сподіваються на повернення.