Рано-вранці 24-го збиралася на роботу, отримала СМС — громадський транспорт не ходить. Від нас Білорусь близько, і ми прийняли один із перших ударів.

Відразу повітряні тривоги пішли, черги вишикувалися за продуктами, потім почалися перебої з водою, відключили електрику. А в мене тато на милицях, мама з паличкою. У перші дні чергу до аптеки відстояла, ліки від тиску батькам купила. А потім із Хеседа зателефонували — поїхала туди велосипедом, інакше не дістатися, — і ліки, і памперси, все дали.

Не пошкодували бомб для нашого кварталу

Запас круп залишався, цибуля, яблука — усе зберігали за вікном, холодильник уже не працював. Тюльку якусь морожену купувала, розморожувала ці льодяники, смажила у борошні. Згодиться, тим більше, коли нервуєш, їсти не дуже хочеться. Яєць взагалі не було, хліб самі іноді пекли. Нічого, вижили, картопля завжди під рукою, з неї можна 20 страв зробити.

Добре, що газ був — включали конфорки, і так опалювали приміщення. Воду закип'ятимо, у пластикові пляшки наллємо і беремо в ліжко. Дві пари шкарпеток одягали, спортивні штани і все одно від холоду прокидалися.

Вдень вибухи, обстріли, а ночами приблизно в один і той же час — годині об 11 вечора і десь о 4-й ранку, російські літаки скидали важкі бомби абияк. Ми живемо у приватному секторі у центрі міста — одноповерховий будиночок на шість квартир, але не пошкодували бомб для нашого кварталу.

На городі гарна теплиця була, для дітей огірки та помідори ми там вирощували. Вона повністю розбита, шибки тріскалися і падали до ранку. Старі дерева зрізали неначе ножем. Жах якийсь. Три пари рукавичок зіпсувала, поки всі скельця зібрала. А потім на городі знаходила уламки — маленькі, але важкі.

Я в 6-й квартирі жила, а в 1-й - літня подружня пара. У них дорослі діти, в будинок до яких ці старенькі ходили годувати собак — ті їх розводять. Якось цей дідусь із знайомим сина та хлопчиком 16-ти років прийшов годувати собак — а тут бомбять. Старого і підлітка насмерть, а чоловікові відірвало ногу і поранило в живіт. Його відвезли до шпиталю, і ми потім копирсалися в аптечках — хоч щось знайти, навіть краплі від нежиті. Він у голову поранений був, збиралася рідина в носі, боялися, що почнеться набряк мозку.

Ховали в лісочку в центрі міста — просто у чорних пакетах

Сусіди постраждали — за 100 метрів від нас живуть. Будинок, прибудова та тимчасова хижка — все згоріло від авіаударів. Вранці собаку вигулювала — спершу не зрозуміла, що то лежить на дорозі. На газові балони схоже, а то бомби виявляється. А за 150 метрів до іншого будинку прилетіло — вибуховою хвилею вирвало вхідні двері, прямо з коробкою, у тамбурі та коридорі шибки вибило.

Мерію бомбили, садки, школи, стоматологічний кабінет, дитячу поліклініку. Саме бомбили з повітря, не обстрілювали. Навіть наш цвинтар Яцево бомбили — найбільше постраждали могили «афганців», пам'ятники солдатам АТО та капличка.

На Пурим пішли в синагогу, купили борошно, чоловік моєї подруги сам хліб спік, у мене цибуля була, салат з капусти зробили — загалом, якось відсвяткували. Правда, сиділи тихо, не по-пуримськи, о 6-й вечора настає комендантська година, треба додому повернутися, все вимкнути, повне світломаскування. Такий режим встановився — о шостій вечора спати лягай, а о третій ночі вставай, бо літак незабаром прилетить.

Поруч з нами стадіон імені Гагаріна — туди скинули три величезні авіабомби — я на дивані підстрибувала від кожного удару, просто земля здригалася. Якось пішла батьків провідати, і потрапила під обстріл — упала на землю і чекала, поки закінчиться.

У нас у Чернігові 700 городян загинули. Подруга в черзі стояла за хлібом (на це йшло до чотирьох годин), каже, було два прильоти, і я зайшла у двір. А потім ще прильоти були, але частина людей лишилася стояти. Коли вийшла, бачить, що 14 чорних мішків лежить. Але оскільки цвинтар уже закрили, ховали в лісочку в центрі міста — ані трун не було, нічого. Просто у чорних пакетах. Моторошне видовище.

Розуміємо, що росіяни нам давно не брати

Чернігів — місто досить інтелігентне, тут селилися медики, освітяни, військові. У сім'ї ми говорили російською, а з п'ятого класу вивчали українську. У будинку батьків квартири отримували у 1970-х медики та педики (лікарі та вчителі). Мій колишній чоловік взагалі живе в Москві, а тут приїхав відвідати дитину, і потрапив під «свої» бомби. Його батьки живуть у Новому Білоусі – це село практично повністю знищено, міст розбили. Він, бідний, так злякався, що біг через Ріпки — це за 40 км від Чернігова, якимись полями об'їжджав, бо цивільні машини обстрілювали. Як у сафарі.

У мене знайома суддя із сином 12 років хотіла виїхати своєю машиною. Там і лишилася. Потім побачили у ФБ співчуття від колег. Мовляв, загинула під час спроби виїхати з міста. Тому ми розуміємо, що росіяни нам давно не брати.

Хоча такого ніхто не очікував. Багато років тому я відпочивала в Севастополі, включила там якийсь російський канал і сторопіла. В Україні намічається економічна криза, починається голод, і люди мало не їдять дітей. Відразу вимкнула цю маєчню, але росіяни слухають це роками.

Сусідка з 2-ї квартири розповідала, у неї родичі у Польщі живуть, у лікарні працюють. Так от у госпіталі привезли дівчаток від 3 до 10 років із розірваними статевими органами — вижили лише три, решта померла від внутрішньої кровотечі. Усі вони були з Ягідного – це село біля Чернігова, там із 3 березня стояли росіяни. Там танки просто між будинками ховалися — просто під стінкою. Грабували, ґвалтували. Там стояли буряти. Їх вирахували за іменами — я бачила потім фото.

Крали електрочайники, капці. Через таку дурничку людей життя позбавляли. У багатьох мешканців нашого будинку батьки живуть у навколишніх селах. Розповідають, що все виносили з дачних будиночків, хоча там і брати особливо нічого. Нашій сусідці Наталці зателефонували, мовляв, залізли до тебе люди, всі продукти з'їли, постільну білизну та труси — і те винесли. Мікрохвильовку прихопили, взуття.

Випадково дізналися про евакуаційні автобуси від синагоги

Єдиним джерелом інформації було радіо — сусід підключив мені через мобільний телефон, дротика встромив. Телефони заряджали у сусідів від сонячних батарей. Але мережі практично не було, тільки живе спілкування – вийшла, з сусідами поговорила, подивилися, з якого боку чорний дим іде. І бігом додому.

Усі мости були підірвані, жодного зв'язку із зовнішнім світом. Ми навіть не знали, що від синагоги відправляли евакуаційні автобуси. А потім сарафанне радіо донесло, що всі вже поїхали, залишився лише чоловік якоїсь співробітниці, котрий іноді чергує у синагозі.

Вже пізніше, коли ЗСУ відбили якусь ділянку, відновили понтонний міст та знову пішли автобуси. Ми про це випадково з подругою дізналися, у неї дитина-школяр, 20 квітня прийшли пішки до синагоги — то втрьох і виїхали. Околицями їхали через річку Снов, через Остер — бачили кинуту техніку, що згоріла, вздовж дороги, обвуглені кінцівки — їх ніхто не прибирає. Село згоріло, ті, що вижили, втекли, так усе й лежить. Згорілі будинки по обидва боки дороги, магазин АТБ, заправки — все згоріло. Зазвичай менше півтори години до Києва добиралися, а тут 4,5 якимись околицями, по полях.

У Києві тиждень чекали, коли відправлять евакуаційний автобус від синагоги на Подолі до Угорщини — там моя донька живе з онуком. Вже у Будапешті звернулася до посольства Ізраїлю, пройшла консульську перевірку та 10 травня «Сохнут» посадив нас на рейс. Перше враження — тут всі свої. В аеропорту ім. Бен-Гуріона зустріли солдати, на бейджиках написано: Сергій, Антон, Роман, Дмитро.