Якимось шостим почуттям ми відчували наближення війни, тому планували від'їзд ще у січні. Оселилися у пансіонаті під Львовом, а вже звідти думали репатріюватись до Ізраїлю. Але у січні війна не почалася, і ми з усіма речами повернулися назад, хоча постійно перебували в очікуванні чогось страшного.

«Гради» стояли за 200 метрів від нашого будинку

16 лютого знову були тривожні новини, я не пустила молодшу доньку до школи, і ми поїхали до Гостомеля, де у мого зятя та старшої дочки свій будинок. Але того дня війна знову не почалася, і ми знову повернулися до Києва. І вже 24-го прокинулися від вибухів.

Речі були складені і навіть завантажені в машини (у нас їх дві), тому о п'ятій ранку ми вже були на шляху до Гостомелю. Думали, бомбитимуть Київ, а передмістя обійде стороною. Тим більше, там у будинку гарне бомбосховище — чоловік сам будував.

Рано-вранці вже були у дітей, скупилися на сім тисяч гривень, доки не почалася паніка. У старшої дочки однорічна дитина на штучному вигодовуванні, тому взяли все дитяче харчування, яке змогли знайти. Навіть на кашрут не дивилися, хоча ми дотримуємося.

Вода в нас накачується електричними насосами, але 27-го на лінію електропередачі впав літак, вибухнула підстанція, і в нас одразу пропало світло, зв'язок, вода та опалення... » — Вже йшли бої, ми живемо поряд зі склозаводом, де росіяни поставили гаубиці та «Гради» — за 200 метрів від нашого будинку. Одна з них стріляла по Києву, мій брат живе на Виноградарі — від нас до нього долітало, потрапило в ТЦ (торговий центр), усі шибки вибило.

Виїхати з Гостомелю ми вже не могли, міст був підірваний. Коли закінчилася вода, збирали з тераси лопатою сніг, потім у ванних його топили. Воду для дитини гріли в каміні — вночі треба було періодично вставати.

У туалет ходили на вулицю, у будинку зливу не було — дуже сильно стріляли, щось падало навколо і горіло, але що вдієш. Потім дізналися, що то палахкотіли супермаркети, де ми скуповувалися у перший день.

У нас чотири машини стояли, і я о 10 ранку включала в гаражі радіо, щоб зрозуміти, на якому ми світі. Жили вже виключно під обстрілами. Здебільшого у підвалі, а коли обстріл трохи вщухав, виходили готувати їжу на багатті. Дрова у нас були, в алюмінієвих каструлях кип'ятили дощову воду.

Продуктами запаслися, але після відключення електрики полетіли всі холодильники. У нас величезна морозилка була забита кошерним м'ясом, і все воно зіпсувалося.

Російський танк почав повертати на нас башту

2 березня вранці прокинулися від жахливого обстрілу, я вибігла у гараж, послухала радіо та запропонувала терміново виїжджати. Друзі звали в Анатівку (збудоване коштом єврейської громади селище під Києвом, — М.Г.). Але дорога туди йде житомирською трасою, а там уже стояли російські танки. До траси ще треба дістатися — через Бучу, на кордоні з якою стоїть наш дім.

Все одно вирішили виїжджати на двох джипах. У Бучі російський танк почав повертати на нас башту — чоловік каже, доки він поверне, ми в провулок звернемо. І ми двома машинами рвонули в провулок. Через залізничний переїзд чудово промахнули — росіян там ще не було, а ось на житомирській трасі стояв пост ЗСУ. Кажуть, попереду вже ворожі танки, єдиний вихід — перетнути трасу по зустрічній смузі на божевільній швидкості. Так брутально ми правила ще не порушували.

Загалом прорвалися, і незабаром там уже все було підірвано. В Анатівці нас попросили забрати вагітну дівчинку-єврейку з Ворзельського пологового будинку, але наступного дня місто взяли, і пологовий будинок оточили. 3 березня це було. Дівчина пробула місяць під окупацією, за $6000 її американські родичі викупили. У Празі благополучно народила, але розповідає жахи.

Ще одні наші друзі потрапили в окупацію в Бучі — спочатку писали, що росіяни ходять по квартирах і забирають телефони, потім зв'язок перервався. За їхніми розповідями, танки просто поливали вогнем, куди дістане дуло — з першого по третій поверх били по вікнах. Вони у ванній ховалися. Коли зайшли росіяни, то три-чотири дні взагалі нікого не випускали з квартир, причому не було ні води, ні газу, ні електрики. Потім дозволили виходити на дві години вдень, щоб зварити їжу на багатті. Люди розібрали гарні дерев'яні паркани і зняли сітку рабицю — паркан пішов на дрова, а на сітці готували, як на мангалі.

Друзі наші мешкали у центрі, біля стадіону, у багатоквартирному будинку на 7-му поверсі. У 11-й поверх потрапила ракета, загинули люди. Машина в них була, але з пустим баком. І ось 8-го березня сусіди відлили їм трохи бензину, і вдалося виїхати колоною евакуаційним коридором. 200 машин приблизно виїжджало, але деякі росіяни розстрілювали. Їх відтягували та продовжували рух. Нині ці люди на Західній Україні.

Як пральну машину витягли, взагалі незрозуміло

Щодо нас, то через три дні і в Анатівці почалися сильні обстріли, і всі звідти евакуювалися — спочатку до Молдови, а звідти до Румунії, а потім до Ізраїлю.

Але ми вчасно встигли, оскільки росіяни зайшли до Гостомелю буквально наступного дня після нашої втечі. Вони у нас жили, і в прямому сенсі в кожній кімнаті срали — скрізь, де можна сісти, — напудили. Навіть там, де їли. Це взагалі люди чи тварини? Ну, і вкрали багато, звісно. ТБ, пралку, кавомашину, комп'ютери, дитячі іграшки, всі речі зятя — від футболок до курток та взуття. Як пральну машину тягнули, взагалі незрозуміло — вона величезна… У сусіда холодильник дводверний не змогли витягнути через дверний отвір, просто зламали.

Ну а дрібні речі, само собою прихопили – прикраси тощо. Зате залишили нам багато своєї їжі, цілі коробки російських сухпайків. І одяг свій покинули — переодяглися у речі зятя та нашого сусіда, а свої залишили (їх потім слідчі органи забрали).

Дві машини розкурочили. Бензин шукали, але не просто відкрутили кришку бака, а вирізали задні сидіння, вирвали дверцята, пробили бензобак і в нього вставили трубку… Просто купа металу лишилася.

На довершення всього будинок замінували. Але мій зять працює у МНС (Міністерство надзвичайних ситуацій), і одразу після звільнення зміг зайти до себе додому (власне, він і надіслав мені фото та відео побаченого). Після саперів, увійшов, зрозуміло. А ще раніше електрик намагався відновити електрику та загинув – на стовпі була розтяжка. Неподалік нашого будинку стояла машина з людьми, які намагалися втекти — їх розстріляли, чоловіка, дружину та двох дітей. Цих нещасних також сапери виявили. Зять дозовано мені фото надсилав - мені погано від них стає.

Пізніше ми дізналися, що росіяни розстріляли одних наших сусідів. Інший сусід написав, що повернувся додому і знайшов розстріляну дружину, і тіло вже частково розклалося.

Є зворотна ситуація. Подружка мешкає у селі Мощун — це за Гостомелем. У них росіяни теж зупинилися на постій. Випили весь алкоголь (втім, як і у нас), і видно, у такому вигляді їх заскочили солдати ЗСУ та покришили. І коли господарі повернулися, то побачили по всій хаті трупи росіян. У сечі та лайні.

Ми зараз у Хайфі, стежимо за подіями в Україні і тут в Ізраїлі постійно в новинах. Єдина надія, що невдовзі все це закінчиться.