Про війну я дізнався о 7 ранку 24 лютого, коли зателефонував батько і сказав, що нас бомбять. Спочатку «не врубався» і навіть збирався на роботу, але незабаром ситуація прояснилася. Хоча ще до обіду я дивувався величезним чергам у магазини — навіщо, адже до російського кордону далеко, і війна до нас докотиться нескоро.

Повною мірою усвідомлення реалій прийшло о другій годині дня, коли зі свого вікна я побачив велику ланку гелікоптерів, що летіли у бік Гостомеля (містечко за 10 км. від Києва, — ред.). Як згодом з'ясувалося, це був російський десант, що його відправили на захоплення аеродрому.

Мій ТАНАХ у підвалі, мабуть, досі лежить

Ми швидко зібрали речі першої необхідності, гроші та документи. Швидко збігали до магазину, закупили їжі та води. Перевірили стан підвалу нашої дев'ятиповерхівки.

А потім почалися вибухи, затремтіло скло. Ще "зелені", ми схопили дитину і, як були, побігли до підвалу, у який вже напхалися жителі не тільки наших, але й сусідніх будинків. Тепер я вже знаю, що то були "ульоти" — наша артилерія вибивала десант з Гостомеля і ламала злітно -посадкову смугу, аби завадити російським літакам сісти. І це тривало всю першу ніч. А вже під ранок зовсім поруч із будинком проїхала САУ і зробила пару пострілів.

У холодному підвалі було неймовірно багато людей, діти різного віку постійно плакали з переляку. Геть погано стало, коли вимкнули воду та світло. Багато хто підготував воду заздалегідь і побігли до квартиру по пляшку. Але без електроенергії спілкування із зовнішнім світом було перервано — вибухи замінили нам повідомлення з фронту.

Найгірше в такому становищі — це діти, що плачуть. Яким нічого неможливо пояснити. Деякі дорослі намагалися відволікти їх, читати книги, співали, грали в ігри. Моя дочка ще трималася в першу ніч, але згодом ... так, і щодня ми мали все менше сили та емоцій. На перший Шабат у підвалі я все ще запалював свічки, потім довелося економити.

Дуже цікаво розкривався зміст книги Когелет за умов війни. Час любити, час ненавидіти, час війни, час миру... Спочатку читав на телефоні, а коли батарея сіла — на папері. Цей ТАНАХ напевно у підвалі й досі лежить.

Перші дні всі були розгублені, налякані та вкрай здивовані версією «денацифікації». Наш підвал на 80% складався з російськомовних. Від кого та навіщо нас «звільняти»? А після новин із сусідньої Бородянки (селище в Київській області, напівзруйноване російською армією, — ред.) у людей з'явилася ненависть до Росії. І впевненість, що ми переможемо, відіб’ємося.
Жартували крізь сльози, мовляв, Бородянка стане нашим Бородіно.

Ми поїхали в чому були, не встигнувши піднятися до квартири

Останньою краплею, яка спонукала до евакуації, стало влучення ракет до сусіднього будинку, де згоріли кілька квартир. Я не хотів їхати, оскільки в Бучі (місто за 15 км. від Києва, зайняте росіянами, — М.Г.) залишилася мама, з якою я довго не міг зв'язатися. До її п'ятиповерхівки влучив снаряд — згоріли верхні поверхи. Щоразу, коли переривався зв'язок, я подумки її ховав. А коли знову з'являлася мережа, дзвонив в істериці, перепрошував за минулі образи.

Розривався, не знаючи, як вчинити — намагатися витягти з-під обстрілу дружину та доньку в Ірпені чи пробиратися до Бучі до матері. Під її будинком стояли танки та російська піхота.

Евакуація наша була раптовою. У підвалі дружина дізналася, що її подруга спробує виїхати коридором, і машина вирушає за 10 хвилин. А це за квартал від нас. Ми поїхали в чому були, не встигнувши піднятися в квартиру, ключі я залишив сусідові. З документів залишився лише паспорт та читацький квиток до бібліотеки Вернадського.

Приїхали до Києва, а звідти до віддалених знайомих електричкою до села. Коли сиділи на вокзалі, то на кожен гуркіт дверей тільки ми та інші біженці сіпалися і намагалися сховатись. Решта реагували спокійно. Скрізь світломаскування, в електричці повна темрява. Після тижня у підвалі донька почала особливо боятися темряви, почала заїкатися, замкнулася в собі, мало розмовляє. Для нас усіх російська — рідна мова, а зараз моя дитина почала нею затинатися.

У селі отямилися, знайшли друзів із Києва, з якими автобусом за два дні доїхали до польського кордону. Мама після 15 днів у підвалі теж змогла евакуюватись із Бучі через пости чеченців. Чомусь не росіяни, а саме чеченці у Бучі стояли, каже, нарахувала 11 трупів на вулицях, доки їхала через своє містечко.

Дружина і дочка перейшли кордон, я відпочив у товариша, трохи оклигав. Повертаюся через Київ — наш сусід теж поїхав, а вдома коти залишилися, треба їх рятувати. Небезпечно, але інакше не можу. Що далі — не знаю...

Друга мого, з Ірпеня, вбили під час обстрілу. У матері подругу поранили, вона спливла кров'ю, знайшли лише вранці. Кажуть, в Ірпені вже з'явилися братські могили у районі парку Перемоги. Сьогодні навіть ненависті до Росії немає. Залишилися порожнеча та розгубленість...

Замість післямови

Я повернувся до Києва у другій половині березня. Тоді місто було у напівкільці російських військ, лише з півдня залишався шлях життя. Мені пощастило — наш поїзд стояв у полі лише чотири години, під Бояркою (тим самим Бойбериком, де відбувалися події «Тев'є молочника»). Разом з іншими пасажирами спостерігав із вікна вагона проліт двох ракет. У Києві під гуркіт артилерії переночував у знайомих. Вранці вирушив на останній київський блокпост, куди привозили поранених з Ірпеня. Там же на узбіччі лежали тіла загиблих, яких змогли вивезти.

Через страшну плутанину єдиноначальності на КПП не було. Стояли і військові, і поліція, і нацгвардія. Дві години я просив їх пропустити мене в Ірпінь, мовляв, у квартирі залишилися два коти та черепаха. У результаті підсадили на військову машину, яка їхала на передову. На самому «передку» атмосфера була набагато простішою — працює артилерія, кулемети, і нікому нема діла до цивільного, що повертається в пекло.

Перейшов напівпідірваний міст, побачивши дорогою безліч покинутих, обстріляних і згорілих легковиків, на яких люди намагалися виїхати з Ірпеня. Рухався у напрямку до будинку, де йшов бій. На той момент місто було розділене навпіл, між російськими частинами та позиціями ЗСУ — величезна сіра зона, за яку боролися у кварталах.

Біля свого під'їзду побачив три могили

Не хочу згадувати, як мені далися ті три кілометри, скажу лише, що поклав у нагрудну кишеню, поряд із паспортом записку: «При виявленні мого тіла, прохання повідомити батька» та номер його телефону.

У будь-якому випадку треба було рятувати домашніх улюбленців. Дістався до будинку під гуркіт артилерії та кулеметні черги. До нашої дев'ятиповерхівки потрапили кілька снарядів, п'ять сусідів загинули. Але моя квартира вціліла, хіба що усі вікна вибило. Перелякані коти ховалися під ванною, а черепаха через холод майже впала в сплячку. Я засунув усіх у рюкзак і пакети, і таким же чином став вибиратися назад. Дорогою зустрів нашого снайпера, що лежав у окопі на газоні.

На КПП на в'їзді до Києва офіцери оглянули мій живий багаж і без проблем пропустили. Весь похід зайняв п'ять годин, але я ще майже тиждень приходив до тями, вслухаючись у кожен далекий вибух. У квітні росіяни відступили, і через кілька днів після закінчення бойових дій я поїхав до Ірпені та Бучі. Біля свого під'їзду побачив три могили, а в сусідньому дворі було поховано сім'ю з п'яти осіб. Загинули одночасно, від прильоту.

У перші тижні після звільнення, коли ще мало хто повернувся, я привозив із Києва і роздавав корм покинутим тваринам — їх тоді було дуже багато. Іноді доводилося дертися на балкони або закидати їжу через вибиті вікна котам та собакам, замкненим у квартирах.

У травні в Ірпені дали світло та воду, а потім і газ. Дуже швидко багато чого відновили, а до зими почали зносити зруйновані та згорілі будинки. У квартирі матері в Бучі жили російські солдати, жили настільки по-свинськи, що гасили цигарки об шпалери, не встаючи з ліжка. Недоїдену їжу кидали на підлогу, залишили по собі сміття та бруд, але стягнули два нові телевізори. Мама зараз у Німеччині, дружина з донькою у Польщі.

Влітку з'їздив до містечка Народичі на кордоні з Білоруссю для консервації унікальних дерев'яних маців. Вдалося також одержати дозвіл на встановлення пам'ятника на місці колишнього єврейського цвинтаря в Обухові Київської області. До війни планував за підтримки Об'єднаної єврейської громади України встановити пам'ятники на місці колишніх єврейських сільгоспколоній у Чорнобильській зоні та на цвинтарях у покинутих містечках. Але якщо раніше там був лише високий радіаційний фон, то після російської армії залишилися міни. Тож відклали цю ідею до мирних часів.