Ця історія розпочалася для мене у грудні 2021-го, коли колишній чоловік зателефонував з Ізраїлю — у нас дочка 22 років та маленька онучка. "Терміново вивози малу, за два тижні у вас почнеться війна", — сказав він тоді. «Про що ти говориш!», — розлютилася я. Минуло два тижні, війна не почалася, я йому закинула, мовляв, дарма паніку підняв. До 16 лютого деякі ізраїльтяни поїхали, але я сподівалася, що обійдеться.

У 4 роки батько так тікав із Севастополя під фашистськими бомбами

Я о п'ятій ранку встаю — мамі памперси треба поміняти, собаку вигуляти і о 6.45 сісти на автобус, що йде до Анатівки — там наш садок-школа.

24-го піднялася як завжди і почула якийсь ляскіт. Ну, чого тільки не здається, думаю. А о пів на шосту ранку пролунали приглушені звуки — зрозуміла, що це вибухи. Бачу, як відчиняються двері під'їздів, з різних будинків починають виходити люди з сумками та валізами, швидко сідають у машину та їдуть. Повз проносяться сусіди. Пишу знайомому, він відповідає: «Олю, почалося…» (схлипує). Зателефонував водій розвозки, радив валити з Києва якнайшвидше.

Вийшла в коридор, там сусіди говорять про тривожну валізку. Склала велику сумку - мамині ліки, засоби для вимірювання цукру, вимірювання тиску тощо.

Я з батьками живу — татові 85 років, а мамі 86. Вона практично не пересувається, коли я виїжджала на роботу, додому приходила соцпрацівниц, — у мами діабет, кардіостимулятор, хвороба Альцгеймера, потрібен постійний догляд.

Першого дня ми чули сирену, але не могли спуститися до підвалу — мама просто не дійшла б. Я заклеїла вікна залишками скотчу, сусіди дали розкладачку, витягли її в коридор, я навалила туди ковдр, перенесла маму, посадила тата, вивела собак — то ми цілу ніч і просиділи. Батько постійно розповідав, що коли йому було чотири роки, він так тікав із Севастополя під фашистськими бомбами. Нині, каже, мені 85, і нас знову бомблять.

У перші дні всі сили йшли на те, щоб забезпечити батьків продуктами та ліками. Черги дикі. А де я візьму інсулін? 25 лютого ми мали їхати до Інституту серця, де мамі ставили кардіостимулятор. Я зателефонувала, прийом скасували, я в дикій паніці — у неї ж повна блокада. А якщо, не дай боже, щось станеться з цим кардіостимулятором.

З іншого боку, здавалося, ще кілька днів і все закінчиться. Як сон, заплющиш очі, потім розплющиш — і все гаразд. Дуже страшно було на третій чи четвертий день — у районі метро Дружби народів упали уламки ракети. Сильно гримнуло, шибки затремтіли... І не знаєш, чого далі чекати. Мене життя до такого не готувало. Маму я відразу витягла в коридор і там поклала, а тато спав у кімнаті, я матрацом просто заклеїла вікно.

Пам'ятаю, як собаку ховали під будинком — сирена волає, десь бахає
Нескінченно сиділа у всіх чатах і месенджерах — дуже хотілося отримати якесь підтвердження, що скоро все минеться. Невже мої батьки, які евакуювалися в дитинстві від фашистів, через 80 років заслужили втечу від бомб рашистів. Від «старшого брата», що вирішив у своїх маячних фантазіях, ніби нас треба від чогось рятувати.

Я розуміла, що батьків потрібно вивозити, але розуміла й те, що мама просто не перенесе сидячий переїзд. Тому вирішила, як буде так буде. Але почався Адар – місяць чудес, і мені почали з усіх боків кидати телефони для евакуації.

Через пару днів подруга із синагоги Бродського пише: Олю, швиденько дзвони за цим номером, вони лежачих вивозять. Пошлися на такого собі, знаєте, як це в єврейському світі буває. Але погодилися забрати лише маму, а тато має їхати окремо із собакою.

Двоє собак у мене були — приблизно по 11 років. Один розгриз лапу, 4 березня зять відвіз його до ветеринара, і лікар каже: повна ампутація лапи, або усипляння. Я розумію, що значить у цих умовах ампутація лапи — антибіотиків немає, повна невизначеність… Отож…Зять привіз тіло собаки назад, я пам'ятаю, як його ховали під будинком — сирена волає, десь бахкає буквально над вухом, я, зять і наш управдом копаємо ямку. І в цей момент все одно — чи накриє, чи не накриє. Уявила тоді на хвилину, що якщо не собаці, а батькам знадобиться допомога. І стало страшно.

Донька з онукою на той час уже відлетіла до Ізраїлю. І ось після шабату мені подзвонила подруга: рав Блайх запитує про твою сім'ю — пообіцяв вирішити питання. А в неділю, 13 березня, з ізраїльського номера мені повідомили про рейс для лежачих, на який візьмуть нас усіх.

Вранці у понеділок за нами заїхала машина і відвезла до синагоги на Щекавицьку. Дісталися до Одеси, там переночували, і рушили на кордон із Молдовою. На КПП Староказаче проблема: вас випустимо без проблем, але водіїв не можемо. Домовляйтесь, щоб із боку Молдови підігнали автобус, а ви перейдете кордон пішки. Більшість пасажирів могли це зробити, але не моя мама та 26-річна дівчина з ДЦП.

Зрештою поїхали на інший перехід — Паланка. Чекали там майже до півночі, і коли вже почалася істерика, під'їхали три автобуси та молдовські прикордонники допомогли перенести лежачих. Так у вантажному автобусі на ковдрах доїхали до Кишинева.

Молдавська солідарність

У Молдові нас поселили у невеличкий готель, у кварталі від синагоги, нескінченно вдячна її волонтерам. Наступного дня прийшли лікарі, перевірили стан мами, розпитували, що і як, якщо потрібна медикаментозна допомога — без проблем, треба до лікарні — покладемо.

Ще згадалося. Нам переважно давали макарони, а мама в мене діабетик, їй не можна. І готувати нема де. Я пішла до супермаркету — купити гречані пластівці, які просто заливаються гарячою водою. Загалом заблукала, і тут підходить жінка у віці — я їй пояснила, що не місцева, з Києва, і тут вона як почне: та нехай буде проклятий цей Путін, нехай буде проклята ця війна! Розповідає, що її сестра з Тюмені переконує, що «працюють» виключно по військових об'єктах, цивільні не страждають. «А ти приїжджай сюди, подивися на цих дітей, на жінок — вони приїхали голі, босі», — намагається «молдаванка» переконати її. І продовжує: «Закінчиться все це, а я знаю, що воно закінчиться і Україна переможе — відправлю свою пенсію на відновлення». І тут просто дістає з гаманця гроші — купи, каже, мамі, що треба. Я відмовляюся, у мене ж є, дякувати Богу, українська картка. Ні, каже, візьми, бо ніхто не знає — я ось у центрі Кишинева живу, а раптом мені з однією торбою доведеться звідси тікати. Якщо ви їх не зупините, у нас може бути те саме.

І то правда, у них же Придністров'я під боком. З одного боку, почуваєшся жебраком, з іншого — розумієш, що людина готова з тобою поділитися від щирого серця. Бог посилає таких людей. Є багато чудес, які ми можемо назвати збігом, проте.

І про собачку нашого подбали — Соня Сотник допомогла зробити паспорт, щеплення, тут же зв'язалася ветеринаром, викликала і сплатила таксі… Лікар подивився, чіпував, але за кілька днів 11-річний пес почав кашляти — він сердечник. Я знову дзвоню Соні — записала мене до кардіолога-ветеринара, особисто домовилася з господарем клініки, яка викликала потрібного лікаря у її вихідний! І ця жінка спеціально прийшла, щоб подивитися мого собаку.

Людей, які захищають свій дім, не перемогти

В Ізраїль нас репатріювала "Іхуд Ацала" 27 березня — забрали прямо з готелю, привезли в аеропорт, хтось підвіз інвалідні крісла, донесли багаж. Чоловік на ім'я Урі персонально нас супроводжував — від паспортного контролю й надалі. Для завантаження до літака пригнали якусь спеціальну машину, підняли чотирьох колясочників. З нами летіли наші куратори — Аарон та Аківа. "Дівчатка, не бійтеся, ми летимо з вами, все буде добре, все зробимо". Це чудово підтримувало насправді.

В Ізраїлі вже винайняли квартиру, оформляємо документи.

Путін не розуміє, із ким зв'язався. Навіть якщо він займе всю територію, його гаситимуть з-поза кожного куща. Причому всі — і росіяни, і українці, і євреї. Усі, хто живе на цій землі. У цьому я абсолютно певна. Можливо, це станеться не так швидко, як нам хотілося б. Але мотивація тих, хто захищає свій дім, відрізняється від тих, хто прийшов цей дім забрати.