Денис. Першого дня війни я ще не вірив у те, що відбувається. Приїхали працювати як завжди, відкрили магазин. Шум був, звичайно, але за містом, у Чорнобаївці. Думали, що цим обмежиться.

Наступного дня стало зрозуміло, що росіяни вже практично увійшли до Херсона, і ми відрізані від України. Оце був шок. Все одно продовжували працювати аж до 1 березня, коли російські війська справді зайняли місто. Лише тоді ми усвідомили, що все це реальність, а не шумове тло в ЗМІ.

Насамперед кинулися приймати душ

Ольга. А я маю інші спогади. Я прокинулася о 5.30, чоловік каже: «Війна почалася, аеропорт підірвали». Насамперед кинулися приймати душ, бо воду зараз відключать. Потім вирішили заправити машину — з мокрою головою поїхала. Виїжджаю і бачу величезний стовп чорного диму — наче кадр із фільму-катастрофи. І люди кудись біжать із сумками. Це було приблизно о 7 ранку. Під'їжджаю до заправки, там величезна черга — розумію, що стояти марно.

Денис. Почалася паніка, але оскільки у нас власний магазин, то в чергах ми не стояли, навпаки, у себе в магазинах їх обслуговували. У п'ятницю 25 лютого я навіть надіслав заявки на наступне постачання — все як завжди. Тільки у понеділок дізнався, що нічого не отримаю. Більшість продуктів у наших магазинах — з невеликим терміном зберігання — їх треба або продати, або роздати.

Ольга. Коли просто над нами дуже голосно пролетів літак, діти (3 та 7 років) злякалися. Ми одразу обладнали місце у підвалі, я зібрала воду, їжу, документи, дитячі речі. Спустилися туди, але було так холодно, що більше двох годин не витримали. Ночували вдома, сирен не було, точніше ми їх не чули. По-справжньому страшно стало, коли почалося мародерство — 1 березня першого дня окупації.

Денис. Це був найстрашніший день — ми не виходили з дому, як і більшість херсонців. Мешканці знімали з багатоповерхівок, як йдуть колони російських військових вулицями. Як будуть поведитись — незрозуміло.

Ольга. Як виявилося, вночі тероборона вступила з ними у нерівний бій — вони навіть не мали зброї, тільки коктейлі Молотова. Усіх убили, десятки трупів.

Місто відрізане, немає ні ліків, ні їжі

Денис. 2 березня я взяв рюкзак, сів на велосипед та поїхав до магазину. Його не розмародерили, хоч уже почали грабувати великі супермаркети — і росіяни, і місцеві. Били шибки і забирали товари.

Ольга. Ми злякалися, що спочатку розграбують магазини, а потім підуть по хатах, а в нас двоє дітей, зброї немає, охорона не виїжджає. Ми оплачуємо Лідер, але червона кнопка не працює. Почуваєшся абсолютно беззахисним. Ти повинен пояснити дітям, що в разі чого треба сховатися в кімнаті і не виходити з неї. І зателефонувати до нашого сусіда, який має зброю. Але це дуже складно пояснити семирічній дитині, а трирічній — у принципі неможливо.

Денис. Знайшли тільки вогнегасник і лопату — почали будувати багаторівневу оборону — від дверей до спальні.
Ольга. Наповнювали слоїки водою, щоб кидатися, якщо вони знизу зайдуть. Але це зараз виглядає як «Один удома». А тоді було страшно — ти беззахисний, і звати нема кого.

Денис. Проте 3 березня я відкрив магазин і сам став за прилавок. Зібрався величезний натовп, але поступово вдалося налагодити більш-менш нормальний режим роботи. Ми живемо у центрі міста, і магазин у нас у центрі, а російські КПП тоді стояли лише на виїзді з Херсона. У самому місті блокпости з'явилися набагато пізніше — це одна з причин, що спонукали евакуюватися — стало важко пересуватися без перевірок.

Ольга. Місто відрізане, немає ні ліків, ні їжі. Денис почав об'їжджати бази та побачив, що все закінчується — продуктів немає, і вони не завозяться. Березень був дуже холодний, овочі зникли, молоко, ціни зросли до неба. М'ясо коштувало 600-800 гривень за кілограм замість ста, як зазвичай. Загалом усе подорожчало у 8-10 разів, була паніка, при цьому все зметалося. І повнісінькій жах, а далі що? Хліб зник. Ми його ніколи особливо не їли, але тут дуже захотілося.

Ми продавали продукти для людей з обмеженнями харчування — без глютену, без лактози, багато хто для дітей купував — приходить, а нічого нема. Повигрібали всі й порожньо… годувати дітей нічим — це дуже страшно.

Запустити всіх у магазин неможливо, одне одного передавили б. Страшно, коли черга на вулиці, а ти не можеш нічого продати. Довелося дозувати – півкіло в одні руки. Багато хто просили — дайте більше, діти вдома. А не можеш, за ними теж люди. Дуже важко це все сприймалося, якийсь один суцільний, гнітючий, сірий, холодний і липкий стан.

Ставлення до смерті змінилося

Денис. Медикаментів нема. Деякі знайомі почали вмирати від хвороб та відсутності ліків, іноді серце зупинялося. Раз у раз чуєш — помер від стресу. Понад те, перший місяць ще й ховати забороняли.

Ольга. Цвинтар знаходиться за містом, у перший день окупації туди поїхав катафалк і був розстріляний росіянами. Після цього ніхто не хотів їхати туди. Труни ж бо закриті, росіяни боялися, аби чого бува не трапилось, і в результаті перший місяць не дозволяли нікого ховати.

Денис. І при цьому в новинах постійно: «Херсон це Україна». А ти виходиш надвір і бачиш, що це не так. Місто відрізане, зелених коридорів немає. Через тиждень пішли чутки, що хтось через поля проривається, через Станіслав, але не всі доїжджали. Проїхав — молодець, не проїхав — то й по всьому. Ставлення до смерті змінилося. Ну, помер. На жаль. Підірвався. Три машини розстріляли. Буває.

Ольга. Відчуття, ніби тебе викинули. Коли намітилися якісь шляхи евакуації, за колонами з біженцями почали ховатися росіяни. Коли формувалися колони, вони відкривали шлях цивільним авто і поряд їхали своєю технікою, щоб ЗСУ не могли стріляти по колоні.

Денис. Але все одно стріляли.

Ольга. Із середини березня люди виходили на протести та демонстрації за Україну. Спочатку росіяни не реагували. Складалося враження, що це ненадовго. Почалося щось на кшталт відлиги, торгівля ожила, пустили машини з овочами з області. Ціни залишалися космічними — шампунь за 700 гривень, пиво за 80. Пішов контрафакт із Криму — береш «Поляну квасову» — видно етикетку-самоклейку, вміст солей не той, пити неможливо.

Понад те, всі українські магазини закрилися. Залишилося кілька локальних мереж, до яких централізовано завозили продукти. Решта продається як у 1990-х. Ринки перетворилися на велику вулицю, де можна купити все горілку на розлив, коньяк (теж на розлив). Можливо, комусь і подобається, молодість згадає. Насправді тебе повернули на 30 років тому, і ти маєш у цьому варитися.

Щодо «відлиги», то у квітні вона закінчилася. Потім почали викрадати людей. Запрошували поговорити, а далі...

ФСБ-шники працювали дуже чітко

Денис. Кілька тижнів вони збирали інформацію — придивлялися до найяскравіших, а після цього ночами приїжджали та забирали активістів. І більше їх ніхто не бачив. Наступного разу на мітинги виходило менше людей. Знову всіх активних затримували. Ні, на вулицях ніхто нікого не вбивав.

Ольга. ФСБ-шники працювали дуже чітко. На площі нікого не страчували, але протягом двох місяців у різних групах постійно виринали повідомлення: пропав, зник, пішов з дому і не повернувся. Потім це припинилося.

Одного разу до батька (він директор благодійного фонду) звернулася знайома, просить допомогти, мовляв, сина забрали і… ні слуху ні духу. Тато щось намагався дізнатися, потім від сина прийшла СМС: зі мною все гаразд. Але самого його й досі немає. А за тиждень (у першій декаді квітня) з батьком почали розмовляти, схиляти до співпраці та уточнювати, як почуваються діти. Перспектива була зрозумілою, тому ми зібрали речі і наступного дня поїхали.

Батько був змушений виїхати з нами, хоча цього не хотів, але це розумна альтернатива підвалу. Йому пропонували евакуюватись раніше, але тато не хотів залишити людей без допомоги. Так чи інакше зараз ми в Німеччині, а він в Одесі, де всіма силами намагається опікуватися євреями, що залишилися в Херсоні.

Денис. Хто міг — поїхав, але далеко не всім це під силу. Дорога займала щонайменше п'ять діб. Люди просто вмирали. А по-друге, куди їхати? У Європі несолодко, і в Україні теж непросто влаштуватися.

Ситуація щотижня змінювалась. Ми виїжджали через Снігурівку та Баштанку — всі головні дороги вже замінували, треба було об'їжджати полями. Через кожен кілометр стоїть російський блокпост — ми їх пройшли 26, потім сіра зона та ще близько 20 КПП ЗСУ. Але проблема не лише в блокпостах, дороги немає практично — у деяких машин колеса відпадають, на узбіччі валяються.
Зазвичай шлях із Херсона до Одеси займає 3 години, ми їхали 14. Не дай боже якась поломка — і ти залишаєшся посеред поля.

Ольга. Коли гальмували, Денис відчиняв багажник, звідти одразу випадав горщик, все ставало ясно. У кого машина крутіша, тих трясуть, данину збивають.

Ми виїжджали до Одеси на 2-3 тижні

Денис. Нам пощастило. А багато хто потрапляв під обстріл, машини згоряли, люди гинули, бувало, на снайперів натикалися. Одна колона виїжджала через Давидів Брід – загинуло 30 людей. Один снаряд – і все. Це все неофіційні коридори були — якийсь волонтер знайшов лазівку та ділиться маршрутом. Протягом тижня тисячі машин їдуть цією дорогою. Потім бац, лазівку зачинили. Знаходять нову, і так до безкінечності.
Чи спілкуємося з друзями у Росії? З тими, хто ще 2014-го сказав, що «Крим їхній», перервали стосунки ще тоді.

Ольга. У моєї мами була університетська подруга, з якою вони загубилися, і через багато років «возз'єдналися» завдяки передачі «Жди меня». Ми гостювали у неї в Петербурзі років 11 тому, а після Криму та різко окреслила свою позицію, і вони більше не контактували. Після війни вона мамі навіть не зателефонувала.

Є у мами однокласник, який поїхав до Москви, вона доглядала його маму, можна сказати, товаришували. Із початком війни теж не зв'язався — це дуже ранить.

Денис. Раніше для нас Крим та Донбас були далеко, а коли це торкнулося тебе особисто…

Ольга. Я переїхала до Києва, коли в місті осіло багато донеччан. Їх цуралися — це було помітно та неприємно.

Денис. Київ тоді вважав, що Донецьк сам винен, боюся, зараз те саме скажуть про Херсон. Коротка спідниця у вас була, тож і зґвалтували. Або тому, що російською говоримо. Хоча весь Київ розмовляє російською.

Ольга. Ти дивишся в Херсоні українські новини та розумієш, що вони взагалі не відображають реалій. Навіть зараз (у вересні 2022 року) пишуть, мовляв, розбомблений Антонівський міст. А він не розбомблений. Так, пошкоджений, але легкові машини проїжджають.

У Херсоні та Каховці в день початку війни не залишилося жодної машини поліції. Як і ЗСУ. А наші розповідають, як вони доблесно захищалися. У ці моменти стає страшно та боляче від нерозуміння, чому так сталося.
Відомі 2-3 тижні Арестовича звідки взялися? Він же у квітні сказав — 2-3 тижні, і Херсон вільний. Ми виїжджали до Одеси на 2-3 тижні, у травні думали повернутися. Потім у липні, у серпні, а тепер уже ніхто не вірить.
Дуже сумно стає, коли згадуєш, що було з Донбасом. І Київ так само скаже, мовляв, самі винні, «Всі, хто хотів, поїхав!». А хто залишився — підтримують окупантів. А вони не підтримують, ми не підтримуємо!
Ми так довго виривалися із СРСР, щоб повернутися до Радянського Союзу?

Денис. Якщо немає своєї машини, потрібно купити квиток на перевізника — 300 доларів з особи і майже без багажу. На сім'ю — 1200 доларів, не кожен їх має. Продати ти нічого не можеш. А потім тобі знову потрібні гроші і чималі, щоб облаштуватись на новому місці. Хто мав зайвих п'ять тисяч доларів — той поїхав.

Ольга. Все, що в тебе було, залишилося там. І в нас поки що немає можливості навіть подивитися, що там відбувається, там зараз росіяни з автоматами та на танках. Та й навіщо? Щоб діти навчалися у російській школі, яку викинула болонська система?

Денис. Зрозуміло, що люди й у Донецьку живуть, але там нема майбутнього. А російський паспорт узагалі став чорною міткою, а вони змушують брати паспорти РФ. Ми так довго виривалися з СРСР, потім чекали на безвіз, а тепер повернутися до Радянського Союзу? У зону.
Є, зрозуміло, знайомі, які свідомо залишилися в Херсоні. Вони не хочуть розпочинати все спочатку. Майно, бізнес — важко кинути, до чого ти так довго йшов.

Ольга. Вони ніколи не були за Росію та ніколи її не підтримували. Але, як написала моя вчителька, коли наші почали бити по мосту: «Зараз усі живуть надією, що деокупація не буде для нас усіх убивчою».
Ми тут у Німеччині три тижні провели в таборі біженців, і дехто цього не витримав — я знаю сім'ю, яка повернулася до Маріуполя! Кожна людина переживає це по-своєму.