24 лютого о 4.40 ранку зателефонувала сусідка, сказала: «Лено, нас бомблять». Ми з чоловіком підхопилися — страшно, звісно, але не вперше. Ми це вже проходили, самі з Донецька, а в Бучі живемо з 2017 року.

2 березня прилетів снаряд у торець під'їзду

23-го ввечері чоловік якраз відвіз машину на ремонт, обіцяли зробити за тиждень. А наступного дня о 6-й ранку майстер дзвонить — забирайте, війна.

Сусіди по нашому житловому комплексу годині о сьомій ранку почали спускатися з дітьми, з валізами, відразу величезні черги на заправках. Просто кошмар, усі біжать… ЖК Rich Town, де ми винаймали квартиру, розташований прямо на кордоні з Гостомелем — там одразу почали бомбити аеропорт Антонова. Від нас це приблизно п'ять кілометрів.

У нас вибухи почалися після 9 ранку. Перші два-три дні були сильні обстріли, паралельно бомбардували Гостомель, а потім літаки бомбили, літали гелікоптери. Ті, хто не встиг виїхати одразу, вже майже не пробували — дуже небезпечно, машини розстрілювали. Усі спускалися до підвалу. Ми теж спробували, але там був такий холод, просто неможливий. Загалом з того часу вдома сиділи, у ванній ховалися від обстрілів. До 1 березня ще було світло, вода та газ.

А 2-го прилетів снаряд у торець під'їзду, перебивши газопровід — росіяни вже зайняли частину міста. Чоловіки швиденько зметикували, мангали повитягали у двір, із занедбаного будинку пічечку винесли з літньої кухні. І з ранку всі йшли — з чайником, з котелком, з каструлькою — воду закип'ятити, кашу окропом залити, макарони, зробити чай. Потім воду відключили. З їжею було терпимо, оскільки сусіди, що виїхали, залишали ключі і дозволяли брати запаси. Консервація, картопля залишалися. А ось із ліками проблема — аптека у нашому ЖК закрилася ще в лютому, до 1 березня працювала одна точка в центрі, туди величезна черга стояла.

А потім росіяни зайшли і взагалі на вулицю не можна було вийти, бо стріляли без упину. Навіть свічку не запалювали, казали, що можуть цілитись на вогонь. Як сонце зайде, сиди до ранку.

8 березня прийшли 20 російських солдатів

Одного разу ми з ними перетиналися — 8 березня приблизно 20 солдатів прийшли, всі у чорному та у повному екіпіруванні, зі зброєю, гранатомети в руках несли. Зайшли до нас у комплекс, покрутилися і хотіли зайняти 3-4 поверх, щоб відстрілюватися. Дуже вигідне у нас розташування — з одного боку Гостомель, з іншого — Ірпінь, а ззаду — Буча. А вони ж Київ намагалися взяти, тож усі три напрямки — стратегічні.

Ну, тобто, точилися сильні бої, і вони прямо підійшли із мапою — ось, хочемо тут у вас розташуватися. А сусід один змикитив, каже, подивіться на будинок — він у нас цегляний і обшитий пінопластом, якщо вам у відповідь прилетить, розсиплеться як картковий будиночок. І вас під собою поховає. Вам, мовляв, потрібно щось надійніше. Вони покрутилися-покрутились та пішли.

У нас ніхто не загинув, а колега, з якою працювали в одному відділі, в Ірпені жила — буквально за півтора кілометра від нас, квартира у них на 7-му поверсі була, вона з дитиною евакуювалася, чоловік пішов у тероборону, залишився дідусь 72-х років, — і прилетіло: пряме влучення в одну з кімнат, почалася пожежа, він намагався врятуватися, почав плести якісь простирадла, але заплутався і випав — розбився на смерть.

Ми намагалися виїхати зеленим коридором 9 березня — йшли через усю Бучу пішки з валізами до міськради, скрізь стояли танки, БМП. Все місто прийшло на 11.00, як і було оголошено. Сказали, що посадять жінок із маленькими дітьми, чоловіків не пустять. Але коли всі сядуть, можна буде рухатись за колоною приватними машинами. Але для нас це не варіант — коли був приліт, висипалося заднє скло. Та й бензину не було. Тому ми пішли на автобус, але виявилося без шансів. Простояли дві години, дуже холодно, вже думали повертатися, але якісь молоді люди, побачивши, що ми плентаємось назад із валізами, запропонували нас вивезти.

З години дня чекали дозволу на відправлення автобусів, але їх не пропустили, і на свій страх і ризик рушила величезна колона приватних машин — мабуть, більше 500. Приблизно о 16.30 ми виїхали, повернули на Варшавську трасу, потім на Житомирську та о 2.30 ночі в'їхали до Києва. Майже 12 годин зайняв шлях, який зазвичай забирав до півгодини.

Фірма, в якій я працювала, згоріла вщент

Навпроти нас «Епіцентр» був — бачили там багато розстріляних авто із загиблими, деякі біля машин лежали просто сім'ями. А десь у салоні сиділи вбиті. Це ті, хто намагався виїхати самостійно — їх просто розстрілювали.

В'їхали до Білогородки, там стояла українська поліція, волонтери, можна було випити чаю, щось перекусити. У Києві переночували в готелі, і вранці хлопці прихопили нас до Хмельницького — дві доби добиралися, багато блокпостів, бензину нема. З Хмельницького до Львова, а звідти до Дублян, де прожили до 5 травня.

Фірму, в якій я працювала в Бучі, розбомбили, вона згоріла вщент — наші склади, транспорт, усе… Самі руїни залишилися. У травні повернулися на кілька днів до Бучі, звільнили квартиру, на роботі мене розрахували, звільнили, тобто.

Говорили з дівчиною-сусідкою, яка нікуди не виїжджала. Коли точилися сильні бої в Ірпені, росіяни там відстрілювалися, потім поверталися, і у нас на комплексі «відстоювалися» — це їхній вислів. А потім ось що вигадали. У нас є спортзал при ЖК — вони звідти винесли штангу, почали ходити під'їздами та вибивати двері у всіх квартирах. Іноді виходило, а коли ні, пробивали біля дверей дірку та виймали замок. Загалом, розпотрошили усе. У нас два семиповерхові будинки на комплексі та чотири восьмиповерхові. Все, що їм сподобалося, звідти винесли. Усе перегортали, грабували.

А 22 березня росіяни заїхали до нас на комплекс, і стали жити. Сусіди описують як сім днів пекла. На останні поверхи піднімалися та стріляли. Усі підвали були завалені ящиками зі зброєю. Бідолашні люди не виходили взагалі нікуди, а росіяни вели з вікон вогонь.

Але мешканців не чіпали. Щоправда, відібрали у всіх телефони та розбили. Хоча зв'язку й так не було.

У нашій квартирі два телевізори розстріляли — на кухні та в кімнаті

31 березня вони швидко зібралися, все покидали і протягом двох годин виїхали. Сусіди стали потихеньку виходити, розтяжок боялися. Потім почали заходити до квартир і робити маленькі відео. І нашу квартиру зафільмували, є відео під'їзду з вибитими дверима. У нас дрібнички взяли — взуття чоловіка, годинник наручний, навігатор, ліхтарик, електродриль. Але, падлюки, два телевізори розстріляли — на кухні та в кімнаті. Все перевернуто догори дригом, у туалеті напаскуджено. В інших сусідів ноутбуки, планшети поцупили, навіть дитячі меблі вивозили.

Прямо КАМАЗ підігнали і те, що сподобалося, у нього зносили.
Молоді люди, які нам допомогли евакуюватися, теж зв'язок із сусідами підтримують. Їм розповіли, що приватним сектором танк їхав, за ним — вантажівка, і вони буквально в кожен двір заїжджали, двері виламували і все виносили.

Загалом вирішили ми поїхати — спочатку до Трускавця на базу «Сохнута», звідти до Будапешта і потім до Ізраїлю. Живемо поки що у родичів у Петах-Тікві, шукаємо житло.