24-го, приблизно о 5.15 ранку неподалік від нас впав снаряд, посипався тиньк. Я рано встаю, а син дев'ятирічний від вибуху прокинувся, довелося заспокоювати, щось пояснювати... Ми в приватному будинку жили на Лівому березі, звідки все почалося. Ще 2014-го селище Сорокіне зробили буферною зоною, тут періодично пострілювали, але до нас не долітало. А останні кілька років взагалі спокійно було.

Просто з асфальту стирчав снаряд

Але 24-го хвилин через десять після першого вибуху впав снаряд на сусідню вулицю. Пряме влучення в будинок, убило сім'ю, а в нас затремтіли шибки, впали люстри в спальні та на кухні. Тут Сашко прокинувся по-справжньому, сильно злякався і почав кричати. До цього я ніби не вірила у те, що відбувається.

О шостій ранку відключили світло, вийшла надвір — біля розбитого будинку і поліція, і швидка, і пожежна. А прямо навпроти нього живуть мої друзі — у них шибки вибило, шифер знесло.

Потім обстріл почастішав, прийшов старший син, він окремо живе. Вирішували, що робити з батьками — мама лежача, восени минулого року інсульт перенесла. Але батьки вирішили залишитися, мовляв, хто нас чіпатиме. А я з дітьми поїхала до міста. Старший до товариша пішов, а я з молодшим до друзів. І щодня вранці приїжджала до батьків — памперси поміняти, ліки привезти, погодувати. Прильоти були, свист снарядів, але їздила, доки могла…

Якось, заїжджаючи до нашого приватного сектору, просто кричала в машині від страху, поки не доїхала до воріт. Навколо горіли будинки, машини, просто з асфальту стирчав снаряд, бруківка вся вивернута була, шлакоблоки валялися. Заспокоїлася лише побачивши батьків.

Іншим разом знайомий попросив до його батьків заглянути — це через три вулиці. Я тоді машину лишила і повзла по кущах — усе свистить, будинки зруйновані, горять…

Востаннє була у батьків 7 березня — хотіла забрати, з двома чоловіками домовилася, щоб мати винести. Ми до машини донесемо, кажуть, але, якщо чесно, невідомо, де спокійніше. Тоді чутки ходили, що ДНР та чеченці вже на Лівому березі, і тут уже все закінчується, а в інших районах лише починається. І мама з татом вирішили залишитися…

Більше я приїхати до них не змогла. Пішли інтенсивні бої, підірвали Пост-мост, коли востаннє їхала, бачила цивільну машину розстріляну та кров'ю залиту. 12 березня, коли почали обстрілювати центр, хотіла забрати старшого сина до нас до Іллічівського району — там менше стріляли.

Загалом, підійшла до Головпоштамту і не повірила своїм очам. Горіло все — центр неможливо було впізнати. Поштамт, лікарня, дев'ятиповерхівки палають із вибитими вікнами, машини. Удвох ми були з подругою — Оленою, вона хотіла подивитись, що з її квартирою.

Тільки в кіно таке бачила

Нас як учили — від під'їзду до під'їзду. І тут перед нами за 200 метрів снаряд потрапляє у сміттєвоз.

Ми обійшли акуратно, перейшли через Проспект Миру, сина не знайшла, двері замкнені, побігла по всіх підвалах, прізвище вигукувала — без толку. Почали повертатися, і я таке тільки в кіно бачила — балкони лежать, шибки, речі, викинуті вибуховою хвилею, машини за ніч вигоріли — просто не можна пройти. Забігли в один під'їзд, у чоловіка питаю, коли все трапилося? Він каже, перший літак прилетів об 11 годині вечора, влучив у машину, припарковану у дворі. Потім почався сильний обстріл, а о третій ночі ще один літак. Тиша така стояла, люди навіть їсти не варили — вже опівдні було, але ніхто ще не виходив. Мешканці лежали у квартирах, кричали, але поліцейський сказав, що лікарні переповнені, нікуди класти…

І тут нас попередили, що танки йдуть — буде сильний бій, йдіть. Олена заплакала, мовляв, ми звідси з тобою ніколи не виберемося. Я кажу, виберемося, діти на нас чекають. Стали дрібними кроками перебігати, тільки-но вийшли з під'їзду, за 50 метрів розірвався снаряд, ми в інший під'їзд, і такими короткими перебіжками — поки вони перезаряджають, намагалися пробігти якнайбільше.

Ніхто з рідних не знав, чи живі ми чи ні, а в мене дві сестри в Ізраїлі живуть. Того дня вдалося відправити смс від магазину «1000 дрібниць» — тільки там Мережа була.

Коли вдалині падали бомби — на «Азовмаш», наприклад, ми не пригиналися. А коли летів літак над «1000 дрібниць», тоді люди впали на землю. Я Олені кажу, і нам треба, інші вже навчилися. Отже, повернулися ми надвечір, шилом патоки вхопивши...

Був і позитивний момент — сусіди стали друзями, ми з Оленою були в такому шоці, що побачивши наші очі, вони одразу налили пугарчик самогонки, ми навіть не могли розмовляти. Тоді зрозуміла, чому під час війни сто грамів мали таке значення.

Їли двічі на день — о восьмій ранку і ближче до обіду

2 березня відключили зв'язок, 4-го –—світло, а 6-го — газ. Деякі жінки істерили, чоловіків нервували, а їм воду добувати, багаття розпалювати. З такими — то пожартуєш, то обіймеш, то обматюкаєш — бач, заспокоїлася. Навіть 8 березня святкували, у когось шоколадка залишилася — по шматочку кожній дісталося. Спиш у коридорі під десятьма ковдрами, не знаєш, чи прокинешся. Коли літак кружляє, діти бояться, кричать, притискаються до землі. Молитви читали — пам'ятаю Ельвіра, як літак летить, голову обхопить і молиться. У квартирі було дуже холодно — губи обвітрілися, руки, ніс. Діти хворіли, а як батьки вижили, взагалі не знаю.

Їли двічі на день — о восьмій ранку, і приблизно о годині-дві дні. Їсти хотілося страшно, але розуміли, що якщо кожен буде сам за себе, то не витягнемо. Кожен шматочок хліба ділили, супи разом варили, хтось тушонку свою дістав, інший курку цілу приніс у пір'ї, а ми дров йому підкинули. Всіх годували, адже були й старі, які не могли себе обслужити.

Сина потім знайшла, дякувати його начальнику — він володіє Інтернет-провайдером «Трініті». Коли почалися обстріли, кілька десятків людей ховалися в їхньому офісі, Сергій зокрема. Українські військові приходили туди ремонтувати рації, телефони тощо. Хтось побачив та здав. Бо невдовзі навпроти офісу оселився снайпер, і як тільки хтось намагався вийти, починав стріляти — байдуже, старий, чи з собакою погуляти. З вікон доводилося вибиратися. Потім, коли обстріл посилився, шеф підігнав автобус і відвіз усіх до себе на дачу на Білосарайську косу. Але, як би там не було, з 2 до 18 березня від сина не було звісток.

На моїх очах вибухнув будинок

18 березня почали сильно бомбардувати Іллічівський район — на моїх очах вибухнув будинок — як у кіно, дошки летять, дим, і я все це з вікна бачу. Тоді вирішили, що треба тікати. Нас було три сім'ї на машинах, потім побачили колону таких же цивільних машин — білі стрічки чіпляли, на шибках писали «Діти». Але ніхто не припиняв вогонь, не було зеленого коридору. Люди просто їхали під обстрілами, і ми за ними. Колона їхала на шаленій швидкості, крізь вуличні бої, все свистіло і вибухало. Черевики солдатські валялися, каска, танк стояв, ящики зі снарядами порожні, патрони…

По узбіччях стояли люди і просили взяти хоча б одну людину, нам сусіди хотіли віддати дитину, але машина була повна… Хоча я завжди людей підбирала, коли до батьків їздила, гроші мені пхали, але хіба ж за таке можна брати.

Блокпости почалися ближче до Мангуша — речі доглядали, фото вимагали видалити з телефонів. Знайшов солдат у мене одне фото, питає, що це?
— А ви хіба не бачите, зруйнований будинок.
— Потрібно видалити.

Довго копався у телефоні. У Токмака інший блокпост — стоять, матюкаються, жартують. Стріляти почали, повертаю голову — постріли припинилися. Потім знову чергами. Я не витримала: «Можна хоча б тут не стріляти, бачите ж, що цивільні». Один вибачився, мовляв, зараз піду, скажу. А другий, рудий, завівся: «Це війна, ви що, не розумієте». Я кажу, а ти зазирни в машину, там дитина сидить, яка ночами не спить, і поясни їй, що це війна. Коли вона сахається від твоїх пострілів і вибухів. Іди, поясни їй це. Він у відповідь: «Ви нас орками називаєте». Ну, я зуби зчепила, бо почни сперечатись, там би й залишилася. Будете ще дивитися валізи, питаю? Другий каже: закривайте та їдьте.

Я бЄндерівка?

На наступному блокпосту один зупинив, перевірив і спробував завести бесіду, мовляв, в Україні живуть одні бЄндери.
— А хто для вас бЄндери? Я з вами російською розмовляю, я бЄндерівка?
— За 2014 рік вони нам за все заплатять. Цим буде кінець.
— А цим це кому? Мені?
— Ні, націкам. «Азовцям», жоден «азовець» живим не вийде.
— Ви вважаєте, що ми погано жили? Подивіться на нашу колону, на машини.
— Ні, ми прийдемо, наведемо порядок.
— Мій порядок — це моє життя, коли я прокидаюся вранці, поряд сім'я, батьки. Вдень робота. Увечері сон. Це порядок. А не те, про що ви кажете.
Біля Полог стояли чеченці.
— Виходь! Ти що, не знаєш, що не можна вікна тоновані?
— Я так купила машину. Звідки я можу знати, я з 2 березня не маю зв'язку.
— Ти що, Інтернет не дивишся?
— Ще раз повторюю, з 2 березня нема ніякого зв'язку.
— Знімай!
— Я жінка, не знаю, як тонування знімається.
— Я тобі зараз автоматом допоможу.

Напарник його відвів убік, ну ти чого, мовляв, заспокойся. А мені каже, вдома знімеш, їдь.

Коли на першому нашому КПП побачила український прапор, ніколи так не раділа, що живу в Україні. До війни я однаково добре ставилася до всіх, вважаючи, що винна політика. А зараз… У мене подруга у Москві живе, а я не можу з нею спілкуватися. Все якось за одну мить перевернулося.

Молодший син після пережитого від кожного стуку сахається

Досі не знаю, де багато моїх друзів, на зв'язок не виходять, чи живі... Один знайомий із дружиною в розлученні, а вона їхнього сина у бабусі з дідусем залишила. І зв'язку немає. Я говорю, давай дані — теж шукатиму. Буквально за 10 хвилин передзвонив: «Не треба нікого шукати. Почався обстріл, вони сховалися до підвалу, снаряд потрапив у будинок, убило всіх». Сусіди поховали на городі — тестя, тещу, їхнього старшого сина та сина мого приятеля.

Ніколи це не забудеться, навіть по внутрішніх маріупольських чатах видно. Хоча дехто, як і раніше, виправдовує Росію, мовляв, її спровокували. На бомбардування, обстріли та танкові марші спровокували?

У мене молодший син дуже вразливий, я намагалася його психіку вберегти. Хоча він і зараз від кожного стуку сахається. Коли в Запоріжжі були, десь на Хортиці гримнуло, він вибіг із кімнати і розплакався. Кричав і трясся, ледь заспокоїли. Дівчинку має знайому, з якою він займався танцями. А у неї старша сестра із 4-річною донькою. Їхня родина теж варила їжу на вулиці, коли впав снаряд, і сестру з донькою вбило. А Діані, яка з Сашком танцювала в одному клубі, уламок потрапив у голову, і роздробило п'яту. Батько їх у Facebook пише та постійно плаче. Діану вивезли до Німеччини на операцію.

Мого знайомого просто вигнали з дому — чеченці прийшли, сказали, йди, зараз тут буде бій. Розповідає, що їх посадили до автобуса, довезли до Ярославля, а потім він через Москву до Грузії вибрався. Він моряк, з татуюваннями, щоправда, старими. Все одно на КПП чіплялися, один каже напарникові: ну постав йому пару запитань, не сподобається, як відповість, гальмуй. Послати їх хочеться, але стиснувши зуби, відпустили. Коли повернувся до автобуса, а це майже на кордоні було і переважно грузини їхали, почали його обіймати та в гості на хачапурі запрошувати.

Дівчина моя знайома у квітні тільки вийшла з підвалу. Я повернутись за батьками повинна, а вона каже — не треба, там страшно, тіла на вулиці валяються.

Інакше на росіян почала дивитися

У Бердянську, коли нас почали годувати, ми хліб цілували. Так не має бути. Ми в дитячому таборі там зупинилися, зв'язок з'явився, і сусідка написала, що потрапило в будинок. А 7 квітня інша сусідка повідомила, що її брат ішов і бачив, батьки живі, будинок майже цілий і сусіди їх годують. Приходять та варять на багатті.

Потім почала шукати волонтерів, які б могли витягнути батьків, сама намагалася повернутися і забрати їх — не вийшло. Що робити? Мама після інсульту, а в тата гангрена почалася. Думала вже заїжджати з боку Росії та ДНР через Новоазовськ.

До кого тільки не зверталася — і до МНС ДНР, і до МНС Росії. Коли дізналася, що у батька гангрена, дзвонила до комендатури, просила гуманітарну допомогу їм надати — бодай ліки. Яке там…

У мене тато єврей, набрала із Запоріжжя куратора Хеседа, а вона дала мені номер нашого рабина Мендла Коена. Він єдиний, хто погодився допомогти — молитимуся за нього. Навіть не став питати, ходжу я до громади чи ні. І буквально наступного дня надіслав фото батьків у машині. Зараз вони в Ростові, чекають на репатріацію в Ізраїль, як і я. Мої євреї мене й витягли. І моїх батьків.

Щоправда, двоюрідна сестра до Росії запрошувала, вона з Маріуполя, з 2014 року там живе — все розуміє, усією душею допомогти хоче. Але перед Росією в мене якийсь шлагбаум. Інакше на росіян почала дивитися, не була такою раніше. Завжди знала, що у кожному народі є люди-гівно, і з них не можна судити всіх інших. Але зараз не знаю. У багатьох там є родичі, які повторюють: ми вас звільнимо. Скільки сімей так посварилося. Їм пояснюєш, що знищили місто, діти гинуть, пологовий будинок розбомбили, драмтеатр — усе набагато страшніше, ніж у вашому телевізорі.

Старший син Оксани — Сергій, оператор техпідтримки Інтернет-провайдера «Трініті»

Ми з дружиною жили на Східному — це найближчий район до лінії розмежування з ДНР, і о п'ятій ранку 24-го почули вдалині вибухи, але не зважали на те. А о сьомій пролунав сильний вибух, я відчинив вікно і почув сирену.

Виїхали на інший кінець міста до товариша по службі, думали, туди не дістануть. 3 березня пішли добувати їжу, і просто над головою стали летіти снаряди і лягали поруч. Після цього перебралися до офісу нашої компанії «Трініті», де на цокольному поверсі жили близько 30-40 осіб.

Того ж дня пішли з колегами закуповуватися, а ЗСУ вже відкрили магазини і сказали, хай краще запаси дістануться мешканцям, ніж окупантам. І тут у «Сільпо» прилетіло — він увесь склався і горів, поряд падали «Гради», а ми намагалися винести якісь продукти.

По-справжньому спекотно стало 5-6 березня — і обстріли, і авіанальоти. Поруч 9-поверхівка повністю обвалилася. «Градами» засипали щоранку — о 6 - 6.30 починали нас поливати, вниз по вулиці жодного цілого будинку не залишилося. 12 березня стало нестерпно, мабуть, десь засів коригувальник, і коли хтось виходив із будівлі — навіть жінки чи старі, починався артобстріл.

14 березня і до нашого офісу прилетіло — одну з кімнат просто винесло. У цей момент до нас під'їхали інші співробітники, мабуть, коригувальник побачив якийсь рух і почав прицільно шмалювати. Двох контузило, ще одного сильно посікло осколками. Біля офісу тиждень лежало тіло — його просто накрили. Один мій добрий знайомий загинув — пряме влучання до квартири — він, мама та бабуся згоріли живцем.

Настав момент, коли всім стало зрозуміло, треба вибиратися. 4 машини на 30 осіб, під обстрілом, але якось виїхали. П'ять днів прожили на Білосарайській косі у будинку одного з директорів нашої компанії. А потім автобусом нас вивезли до Запоріжжя. Дуже багато блокпостів, на кожному гальмували, висаджували, допитували, якось військовий спитав, а що таке Запоріжжя? Наркотики шукали, просили поділитись! У мене ледве телефон не забрали, щось там знайшли.

Тільки двох солдатів із шевронами армії РФ бачив біля Бердянська, на решті — просто зелена форма. На одному з блокпостів хлопчина стояв буквально 16 років на вигляд — сам переляканий, автомат більший за нього.

Із Запоріжжя відправили евакуаційним потягом до родичів дружини до Рівного. Раніше меншість вороже ставилася до Росії, а зараз ненависть з'явилася. До речі, дружина в Росії має найкращу подругу дитинства — вона досі вірить, що Росія звільняє нас від нацистів…