Коли 22 лютого Путін визнав ЛДНР, я зрозуміла, що ми на межі великих подій. А 24-го прокинулася приблизно о 5 ранку від вибухів. Неподалік нас Гостомель, де народилася бабуся, в молодості вона ходила туди пішки — це зовсім поряд.

Штаб росіян був за 10 метрів від мого будинку

О 10 ранку у мене мав бути урок — я викладач англійської. Але перед заняттям мама учня написала: «Єгор сьогодні не прийде». Спершу думали, що все закінчиться надвечір, ворог буде розбитий, перемога буде за нами. Подзвонила подружка з Хадери, як справи, питає? Я відповідаю: «Бомблять». Годині о другій знову дзвонить, я: «Бомблять, ми боремося». «Я думала, ви вже здалися», — каже вона. «І не сподівайся», — відповідаю.

Але вибухи ставали все гучнішими і ближчими. Щоправда, поки була вода, газ, світло, тепло та Інтернет — все сприймалося як у театрі. Ну, стріляють, ну, літають ракети, ну луснуло скло у спальні. Ну, танки під вікнами катаються з орками... У мене одне вікно у хрущовці виходить на дорогу, і буквально за три метри стояли танки — одні з літерою V, інші з Z. Їх штаб був за 10 метрів від мого будинку.

27 лютого відключили тепло, довелося спати в хутряних чоботях та в шубі. Потім і в шубі стало холодно, і я постелила другу шубу на ліжко.

Як виживали? Дня за 3-4 до початку війни я мала закупівельний день — накупила і м'яса, і сиру, багато всього. І знаєте, нічого не хотілося. Воду гріли на багатті на подвір'ї. Просто пила окріп, а їсти не могла. Але сусіди кидали картоплю, моркву, цибульку дрібно різали, щоб швиденько зварилося. Все це кипіло хвилин 15 на багатті, після чого варево заносили до хати та їли.

Три тижні майже не пила, не їла, і не ходила до туалету, вибачте за подробиці. Усі життєві процеси загальмувалися, а мені 67 років. Ноги відучилися ходити, на другий поверх піднімалася, як на Еверест. Було дуже тяжко.

З нашого під'їзду залишилися алкоголік на першому поверсі та наркоман на другому. І наді мною пенсіонерка із собачкою. Сусід із другого парадного — 42 роки, кандидат наук, рубав дрова. Я йому сказала: «Василю, ви з мамою їхатимете, ти мене попереди».

«Шо, хлопці, води захотіли?»

Особисто я із російськими солдатами не стикалася, інакше боюся, з вами б не говорила. Я людина балакуча, емоційна, все б випалила в обличчя. До однієї моєї подруги вони зайшли — вдесятьох. Запитала їх, звідки. Із Тамбова, кажуть. За її словами, добре екіпіровані, рухи точні. Перевірили документи, забрали телефон та один заявляє: «На ваших очах ламаю сім-карту та повертаю телефон». Та хто ти такий, щоб у моїй хаті брати мої речі?! Я б, звичайно, не змовчала.

Люди, коли за водою ходили, біля криниці стикалися з цими орками, а як на мене, то урками. І Вася якось у них питає: «Шо, хлопці, води захотіли?»

— Ну, нам також пити треба.

— А ви звідки?

— Ми з Курська. Що там на переговорах вирішили?

— Та поки що нічого…

— От чорт, доведеться ще тут сидіти.

— Додому хочете?

— Звичайно, хочемо, хоч зараз.

Мотивації катма, не розуміють, навіщо приїхали, як нас денацифікувати. Президента-єврея обрали, а їхні ракети в Бабин Яр падають.

Через мою п'ятиповерхівку літали ракети, а коли горіли танки, дим йшов чорним стовпом, і ми довго не могли зрозуміти, що це. А люди сиділи у підвалах і чекали, поки все закінчиться. Але вони починали о сьомій ранку і закінчували до п'ятої вечора. У Бучі були дуже гарні будинки, новобудови — ці фашисти розстрілювали їх із гранатометів, квартири просто вигоряли зсередини.

27 лютого на Вокзальній нарахували 47 підбитих танків. Мені показували фото тих, хто там лишився лежати — молоді. За що вони голову склали...

Стріляли не розбираючи

9 березня почалася евакуація, а коли Вася прийшов і каже, ми їдемо, більше автобусів не буде, я перелякалася, взяла документи, дві нічні сорочки та вишиванку. Квартиру закрила та побігла.

Виїжджаючи з Бучі 13 березня, біля Ворзеля — ми в дитинстві теж туди пішки ходили — по обидва боки дороги бачили трупи. І водій каже, мовляв, учора ще просто лежали, а сьогодні накрили, щоби собаки не розтягли. У самій Бучі, за 200 метрів від міськвиконкому, лежало тіло вбитої людини. Я боялася виходити, адже якщо побачу їх, то на обличчі буде написано все, що про них думаю. Вони брата мого однокласника розстріляли. Він був роки на три-чотири за нас старший, тобто за 70. Ішов о 8-й ранку, літній, без зброї. Взяли та застрелили. Куля в голову — прицільно. Декілька днів шукали, ніхто не знав, що з ним трапилося, потім онук знайшов.

Стріляли не розбираючи. У приятельки молодший брат чоловіка жив в Ірпені, ховався у підвалі, і одного разу (23 березня) вийшов покурити. Розстріляли.

Як вибиралася? Багато блокпостів було, але я їх не фотографувала. Знімала лише розбиті танки та спалені будинки. Вони (росіяни) миршаві. Хотілося як моль роздавити. Просто миршаві люди зі зброєю. Кажуть, деякі телефони перевіряли, але я свій сховала в рукав.

Їхала через усю Західну Україну, усі не знали, чим нам догодити — може, чаю, може, поїсти. Речей не бракує? Дітям взагалі зірочку з неба були готові дістати. Доїхали до Рівного, а потім на польський кордон. На польському боці дівчинка-волонтер завела мене до намету, там стояло безліч столів і на кожному — тюльпани у вазочках. Стали мені все навперебій пропонувати, та нічого не хочу, кажу, тільки чай. І поки я пила чай, прибіг поліцейський, каже: «Пішли, пані». І мене відправили до Грубешова на службовому бусику. А вже звідти нас привезли до Варшави, до готелю, знятого ЄА «Сохнут». Репатріювалася в Ізраїль, обживаюся, у мене тут дочка 25 років живе, поїхала за програмою НААЛЕ, троє онуків вже.

Путін придумав цю проблему

Хто утискував євреїв в Україні? Моя бабуся за татом — єврейка на прізвище Ремез. Її всі обожнювали, а коли померла, вся Буча за нею йшла. І мого тата так ховали (він до Берліна дійшов), і маму — вчительку російської мови. Я закінчила університет, викладала англійську мову.

Дідуся розстріляли нацисти прямо в Бучі, два роки містечко було під ними. Але ми й сьогодні знаємо, що нас рано чи пізно звільнять (інтерв'ю взято якраз у день визволення, про що Наталя ще не знала, — прим. ред.). Вчора вночі мені надіслали фото мого дому. Росіяни ще стоять на околицях, заходять до хати, кажуть: «Ви нам кавусик зробіть, ми кави хочемо». І роблять, куди подітися.

Хоча багато хто виїхав до Німеччини, хтось у Польщу, декан факультету, на якому я викладала, до Британії виїхав до дочки.

Путін придумав цю проблему і почав її таким чином вирішувати, Бог йому суддя. А що народ? У Росії живуть родичі чоловіка, які дали нам притулок після Чорнобиля 1986-го. Незадовго до війни вони нас із донькою заблокували. «Ви ж донецьких били, люди хотіли говорити російською, вас Ленін створив» і т.п. Ваші скріпи, — кажу я, — це розстріл царської родини, Голодомор, ГУЛАГ. Ми туди не хочемо, і до «тайожного» союзу теж не хочемо. А мені відповідають, мовляв, ви із Заходом дружите. Дружимо. А вони хають Захід на кожному кроці, але телевізор у них імпортний, імпортні машини, ліки. Ця родичка — генерал юстиції, багато років працювала суддею. Кинула слухавку і мене заблокувала. Мабуть, дуже боїться втратити свою пенсію генеральську...