24-го я прокинулася о п'ятій ранку і, почувши глухі удари, подумала, що сусід почав працювати по металу абощо. Розбудила і зібрала дітей до садка (у мене їх п'ятеро, але двоє вже дорослих), і тільки потім побачила СМС від батьків, мовляв, у зв'язку із ситуацією, що склалася, ми залишаємося вдома. Сиджу і гадаю, що то за ситуація, що «склалася». А повідомлення йдуть та йдуть.

Рабин переконував не їхати

Зателефонувала тітці, яку ми вивозили з Луганська 2014-го: «Томо, що сталося? Послухай-но, що то за звуки». І винесла телефон на балкон. Вона мені одразу сказала: це бомбардують Харків (ми живемо близько до траси на Харків). Так я дізналася про початок війни. Власне, подібні звуки супроводжували нас аж до дня евакуації.

За кілька тижнів до подій евакуювали всіх представників Міністерства освіти Ізраїлю, але всі сприйняли це просто як запобіжний захід. Війна завжди починається раптово, і люди до останнього не хочуть у неї вірити…

Більше того, наш рабин переконував не їхати, мовляв, усе буде гаразд, залишайтесь.

Виникли побутові проблеми — як, наприклад, забезпечити дітей продуктами (вже почався дефіцит), тим паче у нас кошерна кухня. У перші дні ми або гарячково перегортали новини, або обговорювали можливі критичні ситуації: відключення електрики, тепла тощо.

Про майбутнє не думали, вистачало турбот у теперішньому. До того ж порушився звичний спосіб життя. Завжди вважала себе людиною стресостійкою, але в передостанню ніч вдома пережила справжнісіньку панічну атаку.

Нам пощастило, оскільки ми живемо у приватному секторі, і на цокольному поверсі обладнано притулок. Спускалися туди з першого дня, оскільки відразу почалися обстріли, з якими ППО, слава богу, справлялося.

Виїхати намагалися неодноразово

Виїхати намагалися неодноразово. Вперше нас підвезли до евакуаційного поїзда. Все, як у фільмах про війну — вокзал забитий людьми, тиснява неймовірна, солдати закидують у вагони жінок та дітей… Разом із нами на пероні стояла єврейська родина з Харкова, який тоді вже добряче обстрілювали. Я зайшла в купе і кричу мамі цієї родини — йдіть сюди, їм же ці місця потрібніші.

Коли поїзд практично рушив, ми з нього вийшли. По-перше, наш тато залишився на пероні, не захотівши зайняти місце якогось старого. Пояснив, що у нас є світло, вода і все необхідне, то невже він розштовхуватиме ліктями людей, щоб пролізти в цей потяг.

Крім того, у вагоні не можна було навіть сісти — люди стояли впритул один до одного. Вікна закриті, жалюзі теж — світломаскування, дістатися до туалету неможливо. Маленькі діти просто не витримали б — молодшій доньці два роки, а ще є чотирирічна. Тому мій 15-річний син просто витяг нас із цього поїзда. Як вийшли — не знаю, жодного гудзика на одязі не залишилося. Гукала солдатам — не зачиняйте двері, ми виходимо, і вони нас у якийсь момент витягли на перрон. Це була наша перша спроба — на самому початку березня. Потім думали виїхати автівкою, але відкинули цю ідею, коли почали прострілювати траси.

Потім вирішили залишитися, але плани змінювалися тричі на день. Щоразу розпаковували речі, а потім знову збирали. Одні подруги благали екстрено виїжджати, з іншого боку, дружина глави Федерації єврейських громад України Сара Стамблер залишалася в місті.

Раптом вона зателефонувала: «Меїр (чоловік) каже, що треба їхати». І запропонувала записати на евакуаційний автобус. Виїзд планувався в шабат, було отримано псак дін рабина, з собою брали свічки, хали та вино.

Вперше спокійно заснула в евакуаційному автобусі

У п'ятницю рано-вранці приїхали до автобуса, але якісь люди, яких не було в списку, зайняли наші місця. І ми вирішили їх не виганяти. Не нам вирішувати, кому це місце потрібніше. Є найвища справедливість, якщо Всевишній не дозволить виїхати — наше місце тут. Простояли кілька годин надворі, діти змерзли на кістку, і знову повернулися додому. І в цей момент дзвонить Шоші Вебер із нашої громади: «Михаль, ти досі у Дніпрі?! Я тобі даю автобус – контакти будуть тільки в тебе. За умови, що ти посадиш у нього людей, які не змогли поїхати сьогодні».

Я обдзвонила всіх, у суботу об 11 ранку ми завантажилися і простояли до вечора - чекали на поліцейський супровід. Люди сердилися, я сама була готова їхати без ескорту, і лише потім зрозуміла, що без супроводу ми добиралися б чотири дні.

Стояли стокілометрові пробки, але завдяки поліції ми об'їжджали всі КПП зустрічною смугою. Так, практично без зупинок, доїхали до Молдови, де «Джойнт» організував окремий коридор — кордон перейшли буквально за 20 хвилин.

В автобусі жодного вільного місця, маленькі діти, мій син взагалі спав на підлозі, але що далі ми були від дому, то спокійніше мені ставало.

Першого разу я спокійно заснула саме в цьому автобусі. Потім був румунський аеропорт, з якого 7 березня ми на запрошення друзів відлетіли до Відня. Спочатку планували просто перепочити, але побачили, що тут чудова єврейська інфраструктура — для нас це дуже важливо. Крім того, у Відні багато дітей з України, для яких відкрили групу в дитячому садку, але… не знайшли вихователя. Тож через день після приїзду я вийшла на роботу.

До останніх подій були майже впевнені, що повернемося, але після звірств у Бучі та Ірпені розуміємо, що, маючи під боком такого сусіда, повертатися в Україну небезпечно. Взагалі війна навчила нас не планувати більше, ніж на день уперед.

Я розумію, що у Відні ми потрібні, доки тут залишаються українські діти. Не буде їх, не буде й роботи для нас. Але з іншого боку, можна знайти себе в іншій сфері.