Ми мали відкриті візи на ПМП до Ізраїлю та навіть взяли квитки на 15 березня. Не встигли... Я розуміла, що війна неминуча, але сподівалася на краще.

24-го о пів на п'яту ранку прокинулися від вибуху. Чоловік запитує: «Війна?». «Так, — відповідаю, війна».

Все одно пішла на роботу, а за кілька годин почався сильний обстріл — тоді зупинили видачу (це НП — печі забурюються і відновленню не підлягають), і чоловік приїхав за мною на прохідну.

«Бабусю, я голодний, але треба посміхатися»

До 2 березня сиділи вдома — зять із донькою та онуком ночували у ванній, а ми з чоловіком у своїй кімнаті. А коли почало прилітати зовсім поруч, почали шукати підвал. Хотіли у ПК Будівельників, але почався сильний обстріл – не добігли. Примчали під виття снарядів у якесь напівпідвальне приміщення, де було дуже холодно і сиро, люди сиділи на ослонах у вузькому коридорі — навіть прилягти не можна. Потім туди також були прильоти. Загалом через 10 хвилин ноги у мене так замерзли, що чоловік пригнав «Таврію» з гаража, і ми поїхали в підвал до однокласниці моєї доньки.

Провели там майже три тижні – до 21 березня. Ліки я захопила з дому — те, що приготували із собою до Ізраїлю. До речі, у підвалі ніхто не хворів, організм зосередився на виживанні. Обстріл не припинявся, не розумію, як ми засинали під таким гуркотом. Спали просто на цементній підлозі, хтось приніс килим, у нас були із собою ковдри — також до Ізраїлю везли. Стояли сильні холоди — 10 березня вдарили морози. Через обстріл діти нікуди не виходили, мій онук — шестирічний, його товариш — п'ятирічний, ось їм при свічках читали. Коли затишшя наставало хвилин на десять, вони намагалися підніматися на сходинки, але їх звідти гнали. Світла діти не бачили, але швидко подорослішали. «Бабусю, я голодний, але треба посміхатися», - сказав мені онук одного разу.

Коли йшли за водою, починалися обстріли — саме в цей момент, і саме у велике скупчення людей. А води не було вже ніякої. Під такий мінометний обстріл потрапив мій чоловік — десь людей 30 побігли до дитячого садка, там пожежний водогін, і тут почався жах, сховатися їм нікуди, гуркотіло десь зовсім поряд. Це був найбільший страх у моєму житті. Вони сиділи в коридорі, пригнувшись, а він стріляв кожні 20 секунд — недоліт, переліт, поки не потрапив у головний вхід садка — не заспокоївся. Піднялася жахлива курява, якусь дівчинку почали топтати, чоловік її підняв, поставив біля себе. Нарешті, ми побачили наших чоловіків, що вкотилися назад до підвалу з жахливими обличчями, з шаленими очима…

Біля моргу стосами лежали трупи — хтось у пакеті, хтось у ковдрі

Не встиг чоловік перепочити, а тут кажуть, що поранило нашу молоду сусідку в ногу та спину. Дівчині 21 рік, у неї однорічна дитина, пішла до сусіднього будинку за вушними паличками для сина, і тут прилетіло. Допомогти нікому, просто поклали на сходах. Отож, її до «Таврії» — і до лікарні. Ногу зашили, а потім чоловік ще тричі возив Віру під обстрілом на перев'язки. На 21 березня там не було вже ані медикаментів, ані води, ні світла, ні тепла. І будівлю продовжували обстрілювати. А біля моргу вздовж бордюру, стосами лежали трупи мирних жителів — хтось у пакеті, хтось у ковдрі, чоловік сам бачив. Росіяни по домівках стріляли, хтось згорів, трупи часто на вулицях валялися, поховати нема кому, але поки що холодно було — тіла лежали, їх навіть не накривали.

13 березня зник мій син — він у іншому підвалі був, за водою вони втрьох пішли і не повернулися. Машину бачили розстріляну, а трупи не знайшли. Жахливо… (Згодом стало відомо, що син Марини загинув, — прим. ред.)

Щоб вижити, люди відкривали магазини, забирали продукти, чоловік мотався на базу, тюльку привозив у брикетах, яку ми ніколи в житті не купували, бо біля моря живемо. А цю смажили на багатті, треба ж щось їсти. З хати взяли якісь запаси, вівсянку запарювали. Вода була із жахливим осадом, піском, її навіть прокип'ятити не можна було. Приблизно до 15 березня якось трималися, але потім через жахливі обстріли навіть вискочити поставити чайник на багаття стало неможливо. Будинки почали просто складатися і горіти, авіабомби прилітали кожні 10-20 хвилин, і ми зрозуміли, що підвал стане нашою братською могилою.

Чоловіка моєї сестри було поранено і контужено, у них спалахнув будинок, а коли спускалися до сховища, йому в живіт потрапило. Допомогу ніхто надати не міг, ліків не було, води, хіба що перебинтувати. Один колега мій загинув під час обстрілів, дружина його дзвонила.

Характерно, що 80% населення міста були цілком проросійськи налаштовані, і оцих людей Путін винищував. Але переоцінка цінностей була не у всіх, дехто вважає, що ми самі себе вбивали. Хоча до деяких дійшло. Багато хто з вивезених до Росії, кажуть, мовляв, жах, як там живуть. У минулому столітті.

Вивезли під сидінням український прапор

На 21 березня всі, хто мав машину, вирішили вибиратися з міста. Від цих спогадів мене трясти починає. Коли вишикувалися невеликою колоною, почався обстріл — видно, хтось спостерігав. Але ми виїхали — 5-6 автівок, в одній із яких моя донька із чоловіком та сином. По дорозі загубилися, залишилися самі на дорозі, як більмо на оці в оцій «Таврії». На дорозі міни, що не розірвалися, обірвані дроти під колесами. Починаємо їхати трамвайними коліями, доїжджаємо до Пост-моста, що з'єднував дві частини міста, бачимо велику вирву від авіабомби і розуміємо, що не проїдемо.

Довелося повертатися, інший міст теж зруйнований, залишався ще один, зовсім маленький, ось ми й проскочили. На мить з'явився зв'язок — донька прорвалася, я сказала, що ми виїхали, і знову розрив.

А потім пішли російські блокпости, штук 15 поспіль, буквально через кожні кілька сотень метрів. Поводилися по-різному. «Срочніки» були зазвичай ввічливі. «Доброго ранку», і таке інше. Ми зруйнували ваш будинок, але «доброго ранку». У нас дві квартири були – одна майже повністю згоріла, що ми її нещодавно купили. І коли вони кажуть «Доброго ранку», я розумію, що в моїй квартирі нічого не залишилося, вони вже все винесли.

На блокпостах повністю, до трусів, роздягали чоловіка, машину обшукували. Допомогла перепустка з «Азовсталі» — було ясно, що чоловік простий робітник, не військовий. А на останньому блокпості навіть мене роздягали — там ДНР-вівці стояли, страшенно злі, просто кошмар. З такою люттю казали, знімайте свій прапор (у нас на «Таврії» було приклеєно прапор України) — нема, мовляв, такої країни. І чого ви взагалі їдете до Запоріжжя, їдьте на інший бік! Ми з ними, звичайно, не сперечалися, з людьми зі зброєю не посперечаєшся.

А великий прапор — метровий, ми згорнули, сховали під сидінням і таки вивезли. Він для нас дуже багато важить. Якби знайшли, не поталанило б, але ми ризикнули.

Потім у нас задимилася автівка, вона, хоч і вціліла, але не було водійського та бокового скла – чоловік заклеїв якось. Зупинилися в селі, і я побачила пропущений виклик на Вайбер. Виявилося, це наш рабин дзвонив — рав Мендл Коен. "Марино, ви де?!". Я йому пояснила, він питає, яка допомога потрібна, скиньте номер картки, я гроші надішлю. Коли дістанетеся до Запоріжжя, каже, повідомте, вас поселять.

Раніше було єврейське питання. А зараз у Путіна українське

До Запоріжжя іноді доводилося їхати мало чи не мінними полями. Коли ми, нарешті, виїхали на перший наш блок-пост, і я побачила українські нашивки на шевронах солдатів, сказала чоловікові: «Наші!». І ми плакали вдвох, як діти. Вони нам махали у відповідь, заспокоювали, мовляв, усе буде гаразд, ви в Україні. Я сказала тоді чоловікові, що такого відчуття повного щастя не мала навіть у день нашого весілля.
Донька із зятем їхали іншим шляхом, вибралися з третьої спроби, їх обстрілювали, довелося ховатися під колесами… Зустрілися ми вже у Запоріжжі, нас поселили до «Інтуриста», за кілька днів перевезли до Драгобрату, і звідти до Ізраїлю.

Житло наше зруйноване та пограбоване, нічого не залишилося. До цього там жили чеченці, зараз якийсь військовий, в іншій квартирі мешкають четверо, у дворі стоїть танк. Мій зять залишився в Україні — коли він прийшов, на нього наставили автомат і сказали, мовляв, не доведеш, що ти раніше тут жив — розстріляємо. Але обійшлося.

Коли рав Мендл запропонував виїжджати через Крим, я одразу сказала – ми фільтрацію не пройдемо. У нас пости проукраїнські у ФБ — могли до підвалу потрапити, а то й просто розстріляли б. Одна жінка із нашої громади розповідала, як проходила фільтрацію – це страшне.

Знаєте, що найжахливіше? Коли розумієш, що можеш померти щохвилини, і готовий до цього. Я прокидалася вранці, бачила чоловіка поряд і дякувала за ще один день, адже кожен міг стати останнім.

По-різному люди все це сприймають. Напарниця, з якою я багато років дружила, давно живе у Білорусі. Востаннє ми телефонували одна одній незадовго до війни, вона почала розповідати, що Харків — то російське місто. Жодного разу не поцікавилася за цей час, що зі мною, з моєю сім'єю, чи ми вижили. А дружили десятки років…

Дуже прикро за людей. Невже незрозуміло, що доки не було російських військ, ніхто не стріляв. А вони звільнили від усього – від життя, від роботи, від дому. Хто заважав нам говорити російською? Так, почали викладати в школі по-українськи, то ж в Україні живемо. Раніше було єврейське питання. А зараз у Путіна українське — він хоче знищити Україну.

А зараз ми тут. Вражає, наскільки добрі люди в Ізраїлі — як почали нести, і посуд, і холодильник, і пральну машинку, і грішми допомагали, просто до сліз.

Повертатися нам нема куди. Чоловік пішов на пластиковий завод, а я в метапелет, у мене двоє підопічних. З Маріуполем говорю часто — переконую колишніх колег їхати з мертвого міста, не ходити по трупах. Людям кажуть, ви тепер волонтери. Працюють за пайку, розгрібають завали, закопують трупи.

Один маленький хлопчик написав нещодавно у ФБ: місто зруйноване, але море залишилося. І це все, що залишилося від Маріуполя – море. Ми були нещодавно на морі в Ашкелоні — лежимо на пляжі, і я згадую, як пахло наше море. Оце море нічим не пахне, а я заплющую очі і згадую запах нашого моря.