Я можу плакати, не звертайте уваги…

24 лютого прокинулися від вибухів — спочатку не сильно зважали на це, думали, тільки полякають трохи. А коли почалися сильні обстріли, виїжджати було пізно.

Потім перебралися до будинку свекрухи — у неї добрий підвал. 22 особи сиділи там з 1 по 15 березня — родичі, друзі, колеги. Маму друзів привезли — їй 89 років, хату розбомбили, вона в під'їзді ховалася, майже три доби не їла, ревла.

Нашого кварталу нема взагалі - його стерто

Найстрашніше — це навіть не обстріли, а авіанальоти. Наші хлопці пішли за продуктами до центру міста, а того дня якраз розбомбили пологовий будинок. Впали на землю, а коли закінчилося, зайшли до нашого закладу «Сито-п'яно» — там усе на друзки. Величезна вирва у центрі міста — довкола три 9-поверхівки, лікарня та наше кафе — його ніби попелом присипало.

Провізію таку-сяку встигли забрати з ресторану, на ринку купили консерви, тушонку, мішок картоплі залишався. Але готувати важко, бо сиділи без світла, води та газу. Пилили дерева, пускали їх на дрова, сніг йшов, дощ — збирали цю воду.

Дуже холодно було, так що покидали матраци, пледи і спали в одязі. Діти стійко все переносили, один раз тільки приблизно 10 березня, син розплакався, йому 13 років: «Мамо, більше не можу». Я вмовляю його, синку, треба потерпіти. Опанував себе. Істерики не влаштовували, малювали, грали, наш племінник займався академічним вокалом — співав для них, відволікав. У деяких починалися панічні атаки, ніби божеволієш. Зі мною таке трапилося 6 березня — темно, страшно, починаю задихатися, серце вискакує, намагаюся кричати, не можу контролювати себе. Хвилин три це триває, потім вдається себе умовити, що все минеться. Хоча, насправді, дуже страшно.

Нашого кварталу взагалі немає — його стерто. І не лише нашого. Дуже сильно бомбили 17 мікрорайон, а в мене там мама живе. Одного дня Ілля — це мій чоловік — пішов за нею з другом, хотіли забрати. Хвилин сорок пішки. Друг повернувся, а він ні. Через чотири дні мій брат знайшов тіло — навпроти лікарні поховав, як міг (плаче).

За кілька днів вирішили вибиратися, але палива мало — у когось півбака, у когось ще менше. На виїзді з міста колона російської техніки – я побоялася сфотографувати. Вони ж телефони перевіряли, дехто взагалі забирав і розбивав. У мене подруга — доктор економічних наук, побачили у її мобілці фото знайомого хлопця у військовій формі, почали пресувати, ми тебе зараз у підвал тощо.

З поламаною ногою проїхала через пів Європи

Виїжджали через Піщанку по путівцях, на узбіччі п'ять згорілих машин бачили. По дорозі з Бердянська на Дніпро 20 російських блокпостів пройшли, машини вони перевіряли, документи, деякі пропонували цукерки-жуйки зі своїх пайків. У мене всередині все кипіло, я чоловіка втратила, говорю: нам вашого не треба. А одного спитала: «Навіщо ви тут?» І він пішов: «А як ви вісім років Донбас?». Я почала кричати, що ви нісенітницю говорите, відчуваю, що лізу на рожон, свекруха мене смикає: «Люба, благаю, замовкни, давай виїдемо». І я просто зачинила вікно.

Ворога собі вигадали у вигляді українців та «бандерівців». У мене мама росіянка – народилася у Брянській області. Я все дитинство провела в Росії, у бабусі у селі Скоробогата Слобода. У нас у Маріуполі, напевно, до 40% були проросійськи налаштовані. Я сама не очікувала, що таке з нами зроблять.

У мене дочка – співробітник «Сохнуту», 22 лютого з Харкова поїхала до Будапешту на семінар, а повернутися вже не змогла. Мамочка, каже, приїзди до мене.

А в мене до всього нога поламана — коли стріляли, спіткнулася на бігу та зламала. І ось я з поламаною ногою проїхала через пів Європи. З Будапешта рушили до Німеччини, у Дрездені зупинилися. Квартиру зняли на 5 місяців — знайомі хлопці-бізнесмени допомогли і рабин Маріуполя.

Взагалі, ім'я Любов дуже відповідає моєму світогляду. Але ви не уявляєте, що коїться зараз у мене всередині — ненавиджу все, що пов'язане з Путіним та Руським міром. Знаєте, що нам у Німеччині знайомі сказали? Здавайте українські паспорти, України більше не буде. Вони самі з Маріуполя, живуть у Європі понад 20 років.

Багатьох ця війна забрала. У моєї доньки подруга була Каріна, 22 роки, я дружила з мамою цієї дівчинки. Вийшли вони якось на подвір'я їжу приготувати, і їх прямо біля під'їзду — я не могла в це повірити. Її чоловік, що втратив дружину і єдину дочку, волав як поранений звір.

Facebook відкрила – чоловік подруги моєї інститутської пише, що її більше немає. Щотижня – мінус один знайомий. Відразу паніка починається, потім опановую себе, розуміючи, що нічим не можу допомогти. Автомат взяти не можу, хоч дуже хочеться.

Мама у Маріуполі залишилася, зв'язку майже немає. Додзвонилася одного разу — мене поранило, каже. Вона до чоловіка на могилу щодня ходила, хоч я благала її цього не робити. Десять днів зв'язку вже немає.
А ми тут зі свекрухою та сестрою чоловіка. Свекруха не дуже, у неї стент у серці, важко, звісно…

Замість післямови. Листопад 2022 року

Свекруха з Анею (це її дочка, сестра мого чоловіка) винайняли невелику квартиру в Дрездені, старенька здала, звичайно, ходить насилу. А я в Польщі — у мене тут знайомі, та й простіше мова. Думала було в Ізраїль, але багато документів загублено. До того ж, дочка не захотіла їхати, інститут треба закінчити, вона зараз у Львові — відносно недалеко.

Нога не гоїлася дуже довго, тільки у вересні гіпс зняли. І сина теж лікуємо – він інвалід, не росте, проблеми з хребтом.

Мама, як і раніше, в Маріуполі. Опалення там досі немає, а вже листопад. Газу теж немає, але вікна нова влада вставила, найдешевші. У місті розруха, вона дзвонить і плаче: я вас ніколи не побачу і т.д. Ледве підключили Інтернет, зараз хоч телефонуємо одна одній.

Пайок видають, за хлібом безкоштовним чергу відстояти треба. Ціни сильно зросли — один знайомий експедитором улаштувався, дивиться накладні та бачить, що щотижня ціни піднімаються. З паливом перебої, та й з водою теж проблеми.

Щоправда, дві пенсії мати тепер отримує — українську та російську. До жовтня на багатті готувала, але брат нещодавно газовий балон купив. Люди із сусідніх будинків так і готують на вулиці, незрозуміло, як зимуватимуть.

Мама після четвертого інсульту сама до нас не доїде, а чи пустять мене до Маріуполя — сумнівно, враховуючи проукраїнський профіль у Facebook.

Досі прокидаюся вночі від страху

Усі, з ким ми сиділи у підвалі, розлетілися. Моя найкраща подруга виїхала до Ізраїлю з батьками, інша подруга в Києві з родиною — без світла сидять по півдня. Одна сім'я спочатку в Будапешт подалася, зараз у Словаччині, є друзі, які поїхали до Німеччини, Австрії, Швейцарії.
Та й у Маріуполі дехто залишився — наш шеф-кухар, наприклад. Він у Крим спочатку рушив, але робота там лише сезонна, ціни божевільні. Повернувся до Маріуполя — зізнається, розумів, мовляв, що все погано, але що настільки… Місто-примара, якщо бачиш цілий будинок — дивуєшся, бо весь день по руїнах ходиш. До них приліт був, дірка в стелі, добре, що сусіди дали цьому хлопцеві ключі від своєї квартири в іншому під'їзді.

Дитина у нього народилася, хотів кафешку відкрити, заробити щось. Він дуже добрий кухар. Але за оренду таку ціну загнули, що шансів нема… Люди в депресії, навіть молоді. Роботи в Маріуполі немає, хіба що на будівництві, ось моя невістка пішла їм жерти готувати, а що робити?
Ми жили нормальним життям, працювали, із друзями зустрічалися, плани складали. Все обірвалося в одну мить.

Я досі прокидаюся вночі від страху. З часом вже можна скласти мартиролог. У Каті загинули вітчим, мама та дядько — пряме влучення снаряда. Подруга дитинства — Олена — мені зателефонувала, до будинку її сестри прилетіло — вона живцем згоріла, а чоловік вистрибнув із 7 поверху, і розбився на смерть. Віктора — бармен у ресторані, де я працювала керівницею, — контузило, оглух на одне вухо, досі не чує.
Льошу, який жив з нами в підвалі, контузило, а Дімі роздробило п'яту та лікоть, і опіки залишилися на шиї. Вже в Німеччині лікарі дістали уламок, підозрюють фосфорний опік.