Cookies managing
We use cookies to provide the best site experience.
Cookies managing
Cookie Settings
Cookies necessary for the correct operation of the site are always enabled.
Other cookies are configurable.
Essential cookies
Always On. These cookies are essential so that you can use the website and use its functions. They cannot be turned off. They're set in response to requests made by you, such as setting your privacy preferences, logging in or filling in forms.
Analytics cookies
Disabled
These cookies collect information to help us understand how our Websites are being used or how effective our marketing campaigns are, or to help us customise our Websites for you. See a list of the analytics cookies we use here.
Advertising cookies
Disabled
These cookies provide advertising companies with information about your online activity to help them deliver more relevant online advertising to you or to limit how many times you see an ad. This information may be shared with other advertising companies. See a list of the advertising cookies we use here.
Ізюм
Одним «Градом» убило чоловіка, сина, маму та собаку
Ірина Живолуп, нотаріус
Після операції
Фото надано Іриною Живолуп
О п'ятій ранку син зателефонував з Харкова і сказав, що їх бомбардують — він з боку Білгорода жив.

Я схопилася, почала кричати, мовляв, швидко в підвал спускайся, а потім вибирайся в Ізюм. Він наступного дня останньою електричкою з Харкова і приїхав.

Потім був дзвінок від колеги, їхній будинок бомбардували, друзі зателефонували із сусіднього району, у них розбомбили село, де в незапам'ятні часи стояла військова частина.

Почався потік поранених, а 25-го й у нас вибухи почалися.

Я пропонувала виїжджати, але мама та чоловік не хотіли, а я не могла їх залишити.
Мати, чоловік і син Ірини
Фото надано Іриною Живолуп
Вижила лише я

Чому народ не одразу розбігся? Ніхто не вірив, що так місто рівнятимуть. Адже вони руйнували школи, церкви, будівлі, що пережили обидві світові війни. Ізюм стирали з лиця землі, не могли обійти нашу гору Кременець. Як німці в 1941-му ставили понтони, росіяни на тому ж місці ставлять, і наші по них знову б'ють. Гору було всипано російськими трупами, але їх завів у місто зрадник. Усі знають, хто це, думаю, його наздоженуть.

1 березня о 12-й ночі ми спали у себе на четвертому поверсі, і раптом чоловік кричить: «Літак!». І таке відчуття, що прямо у вікно влітає. Бомбу скинув на площі, а ми трохи нижче живемо — перший будинок за міськвиконкомом. Хвиля була така, що мене відкинуло через всю спальню до дверей — чоловік витяг. Загалом ховалися у ванній, потім спустилися до підвалу, а незабаром перебралися до мами — у неї власний будинок, льох обладнаний. Тоді щодня бомбили через кожні півтори години — один за одним йшли літаки. На один день начебто стало тихіше, а ввечері 6 березня заскулив собака. Я зрозуміла, що наліт, і тут «Град» потрапив прямо до передпокою, де ми всі стояли — я, мама, син, чоловік і собака. Вижила лише я. Відкопала їх, не знаю, звідки взялися сили — голова розбита, вся залита кров'ю, ноги перебиті. Але балки розкидала. Син помер у мене на руках, від внутрішньої кровотечі, мабуть.

Ми всі очкарики, і всі окуляри цілі залишилися. Дивно так… Не знаю, навіщо вижила, але заповзла до хати, знайшла воду, залізла на ліжко, одягла куртку сина, шапку, і вісім днів так лежала — без вікна та даху, мороз -10, ракети літають цілодобово, тіла рідних лежать на порозі. Воду пила, ковбаски взяла у сина в рюкзаку. Пам'ятаю запах реактивного палива. Розплющую очі — навпроти шафа-купе вся в дірках, тобто я в сліпому кутку опинилася, слава богу.

Якось почула голоси сусідів, почала кричати, вони мене витягли, помили, нагодували. Потім прийшов фельдшер, глянув на ногу — каже, лікар потрібний. А лікарню на той час вже розбомбили. Але один хірург залишився. Сусіди посадили мене на машину, під бомбардуваннями відвезли до лікаря — Кузнєцова Юрія Євгеновича. Він із медсестричкою мені по-живому зашив. Пам'ятаю, кричали, мовляв, не надумай знепритомніти, реанімувати нічим. Загалом, залатали та поклали до підвалу лікарні. Але мені пощастило, ще багато ліків залишалося, перев'язувальні матеріали тощо. Прокололи за повною програмою, бинтували, 25 днів просиділа у підвалі. Не знаю, звідки взялися сили все це перенести.

Все що залишилося від будинку матері Ірини після бомбардувань
Фото надано Іриною Живолуп
Я лежу, а один з автоматом підходить, рука на курці, піднімає ковдру, тицяє в ногу, а вона в лангеті
Єдиному лікарю, що залишився, погрожували прострелити ноги

Дуже багато людей з осколковими пораненнями лежало, з переломами. Плюс легеневі захворювання, адже в підвалах жили, а ще інсульти у старих. Хтось намагався лікареві-жінку гроші сунути, вона не взяла: «Тут не мародери працюють, а люди». Завідувачка лабораторії, 82 роки, єврейка, її врятували у роки Голокосту. Робила елементарні аналізи крові та сечі — те, що можна майже без реактивів. В одному дворі живемо, вона мене знає. Принесла одного разу банку варення. Кажу, навіщо, Елеонора Данилівна. «Ні, Ірочко, це тобі».

Я клуб з розгадування кросвордів організувала у підвалі. Спочатку троє людей, потім п'ять, вісім підходили, ставили стільці. Вони бомблять, а в нас своє життя. Це відволікало, адже страшно, коли тремтять стіни, а на тебе сиплеться штукатурка. Я хоч на милицях кудись доповзу. А є ж лежачі. Молодий чоловік один був, Влад, — перелом тазу, руки та ноги. Стіною привалило — батько на смерть, а він вижив. Будинок їх розбомбили, на городі штук вісім «хвостів» стирчить. Дружина його доглядала. Намагаюся їм додзвонитися, доки не можу… (пізніше Влад з Анею вибралися через Росію до Польщі, зараз у Львові, де чоловік проходить курс лікування, — прим. ред.)

Росіяни на той час вже зайняли місто, наприкінці березня вони зайшли. Нікого особливо не чіпали. А потім їх змінило ОРДЛО та кадирівці. Чеченці до нас до лікарні не заходили, але ДНР-івці — взагалі жах. Єдиному лікарю, що залишився, сказали, мовляв, ноги тобі зараз прострелимо, подивимося, який ти лікар. Я лежу, а один з автоматом підходить, рука на курці, піднімає ковдру, тицяє в ногу, а вона в лангеті. О, боже, гадаю, зараз вистрілить. Пропонували вивозити до Росії, до Білгорода. Лікар каже, цю пацієнтку в жодному разі не можна чіпати, спеціально страху напустив на них.

Загалом, росіяни швидко пішли, а ці залишилися. Блокпости через кожні 50 метрів, одягнені як бомжі, в касках часів Другої світової. Один у кросівках, інший у якихось босоніжках. Збір блатних та зграя жебраків.

Усі квартири перевіряли, будинки розкривали, виганяли людей із підвалів. Якщо було закрито — збивали замок. У знайомої сусідка виїхала, потім повернулася за документами до свого двоповерхового будинку, бачить, усе упаковано, панельку знято варильну, посудомийну машину, дитячий одяг. Солдат за нею ходив з автоматом, а ця тітка Женя каже, ну, хоч якісь речі залиште, холодно ж. Не дозволив, лише медалі чоловіка та свої документи забрала.

Зруйновані житлові будинки в Ізюмі
Я домовилася, що моїх поховають, люди почали копати могилу, земля промерзла, а тут почали з вертольота обстрілювати цвинтар, людині руку відірвало
Бомбили навіть цвинтар

У нашій квартирі вікна та двері вибило, але вони і там почистили, речі якісь забрали, гелі, навіть труси мої, вибачте за інтимні подробиці. А в сусідів заклинило залізні двері, вони їх вибили, і трикімнатну квартиру в тріски рознесли. Машини віджимали, зламували гаражі, офіси, оргтехніку забирали, займалися мародерство. Спиртне вимагали, їжу, дайте м'ясо, кажуть, а звідки у хрущовці м'ясо за місяць війни.

Поруч у нас селище циганське. Коротко кажучи, повиганяли їх на мороз, сказали, цигани — не люди. Палили будинки, на одному просто розгорнулися. Антифашисти, загалом.

Я домовилася, що моїх поховають, люди почали копати могилу, земля промерзла, а тут почали з вертольота обстрілювати цвинтар, людині руку відірвало. Алею «афганців» — і її розбомбили. Меморіал полеглим воїнам Великої Вітчизняної стоїть там — нікого це не зупиняє.

Був якийсь період затишшя, коли волонтери викопували тіла на клумбах, на городах, біля під'їздів, усіх фотографували, ховали та надсилали номери. На дальньому цвинтарі закопали подалі до лісу. Я не знаю, де мої лежать, під яким номером... Свідоцтво про смерть також не можна отримати. Волонтерів не пускали, вони пропонували забрати поранених із лікарні — не дозволили ні їм, ні міжнародним організаціям. Якщо спочатку таємними стежками люди через ліс якось виходили, то зараз (на початку травня) усе перекрили. Автовокзал розбомбили. Розстрілювали евакуаційні автобуси, у мене подруга виїжджала із мамою, зять бабусю накрив тілом. Ранили, але живий, слава богу. Інша моя подруга — гінеколог Лідія Мединська — йшла приймати пологи до підвалу — прилетіло та її вбило. У зав. ощадкасою загинула мама та брат із усією своєю родиною.

До одного багатоповерхового будинку 9 березня влучили, хто каже, 50, хто - 60 людей під завалами залишилися — цілі родини загинули. Ніхто ж не рахував. Друг мого покійного першого чоловіка, вони разом виросли — там загинув, а поховали після Великодня, наприкінці квітня тіло дістали.
За Ізюмом є велике село Кам'янка — там друзі Пушкіна бували, декабристи, отож від цього села залишилося два будинки. Неподалік нас Святогірська лавра — туди люди побігли рятуватися — її теж бомбили, такого навіть нацисти не робили.

Містяни пишуть, що зараз там усе грабують, фурами вивозять до Росії побутову техніку, унітази тощо
Фото мого будинку прислали - не можу на нього дивитися...

Як виживали? Готували на багатті, змішували продукти, хтось воду добував, хтось дрова, інші варили. До мене в лікарню сусіди бігли, від себе відривали, їжу несли, ну хоч щось візьми, гранатовий сік, і т.п. Найкращі людські якості виявлялися, навіть із домашніми тваринами їжею ділилися.

Хоча у сім'ї не без виродка. Одного знайомого здали — він очолював клуб військово-історичної реконструкції та виступав за «німецьку» команду. Форма у нього є нацистська, амуніція тощо. Все офіційно, по всій Україні вистави розігрували. Хтось здав. Дружина каже, не хочу, щоб тебе розстріляли на моїх очах, йди. І він пішки йшов 20 км до Святогірська мінними полями. Вибрався, волонтерить у Дніпрі, продукти передавав, ліки.

Росіяни поставили свого мера — колаборанта, з нашого двору, я його з дитинства знаю, на три роки мене молодший. Колишній мент, звільнений із відділу боротьби з наркотиками. Схоже, людина, яка боролася з наркотиками, сама їх поширювала. Зараз розповідає про переваги «Русского міра», як добре ми житимемо. Обіцяють збудувати місто-сад, але навіть світло не можуть зробити. Загалом не залишилося інфраструктури — ні лікарень, ні шкіл, нічого. Фото мого будинку надіслали — не можу на нього дивитися… Містяни пишуть, що зараз там усе грабують, фурами вивозять до Росії побутову техніку, унітази тощо.

Але найбільше люди страждають від відсутності інформації, Інтернету немає, а їм кажуть, що Ізюм вже практично Білгородська область Росії.
Паралельно плодять фейки. У нас за містом є міцне фермерське господарство — корівники з підігрівом і Нідерландів виписують, власник проукраїнськи налаштований, виїхав після окупації. Так написали, що у нього знайшли прапор Правого сектора, інструкції НАТО та план захоплення Донбасу. Це просто смішно, інструкції НАТО у корівнику.

Гуманітарка — окрема історія. Під час одного з таких аукціонів небаченої щедрості один чоловік почав чимось обурюватись, і його просто застрелили. Народ розбігся.

Іншого разу пограбували склад кондитерської продукції та роздавали дітям цукерки Roshen під виглядом гуманітарної допомоги. Хоча всім видно, що українські солодощі.

Одного разу молодий сусід по палаті прибіг: «Тітка Іра, російський офіцерський пайок будете?» Їсти не стала принципово, але переглянула дату на упаковці сиру: лютий 2020 року, термін зберігання — 12 місяців. І це офіцерський пайок. Іншого разу їхні солдати принесли крем «Бодяга» від синців, я його викинула — не хочу, з синцями походжу. Коли почали складати списки на пайки, відмовилася – не треба від них нічого. І не всім, до речі, дають. Подрузі дзвонили — виходь на роботу за пайок.

З питною водою теж проблеми — місто на горі, а колодязі швидко вичерпали, вони ж самі там теж паслися. Зараз беруть із Донця, а річкою іноді трупи плавають.

Будівля Реального училища (1882) Ізюма після битви за Ізюм (2022)
Фото: Харківська обласна державна адміністрація
На той час перев'язувального матеріалу вже не залишилося, лікар видав два бинти: пратимеш
Перетягли через Донець по підвісному містку

Весь цей час знайомі намагалися мене витягнути, але їх уже на цей бік Донця (у нас місто річкою розділене) не пустили, почали стріляти, змусили повернутися. А потім у їхній будинок щось прилетіло, все вигоріло, дверцята від холодильника на сусідньому даху опинилися. Вони дивом залишилися живі, вдалося якось вискочити з Ізюма, і кілька тижнів ми не мали зв'язку.

Потім у нашій лікарні чоловік шукав свою дружину приблизно мого віку. Повернувся до себе в село, де мешкають наші з мамою друзі, розповідає. А мамина подруга плаче, наше прізвище називає, каже, мовляв, усі загинули. Так я це прізвище чув у лікарні, згадує він. І вони за мною наступного дня приїхали та вивезли до села, кілометрів за 20 від міста. Коли виписувалася, всі медсестри зібралися, обіймалися, цілувалися. Тільки не плачте, говорю. На той час перев'язувального матеріалу вже не залишилося, лікар видав два бинти: пратимеш.

Тягли мене через міст на візку… 7 квітня це було. Коли привезли, набігла купа знайомих, говорю, тільки в лоба не цілуйте, я ще жива, сльози швиденько прибрали. У селі відмили, відгодували, у теплу постіль поклали — тітка Рая, медик, мене перев'язувала. А за кілька днів з'явилися волонтери, які вивозили до Дніпра. Знову мене перетягли через Донець підвісним містком, потім лісом, якимись козячими стежками. У Дніпрі подруга прийняла. Коли прийшла до лікарні ім. Мечникова, спитали звідки. Сказала, що з Ізюма, так тихо довкола стало. Там у відділенні травматології трошки мене підлатали, адже п'ята зламана була, шматки м'яса вирвані.

Три тижні провела у Дніпрі, а тим часом друзі з Ізраїлю підняли цілу кампанію у соціальних мережах. В результаті знайшлась моя двоюрідна сестра по батькові в Торонто, яка через місцеву єврейську громаду вийшла на громаду Дніпра. Я відновила документи, враховуючи те, що народилася на Дніпропетровщині. У мене батько єврей та й по маминій лінії коріння, але там доказів не залишилося. У самому Ізюмі єврейської громади не було, хоча кілька євреїв жили, та сама Елеонора Данилівна. Ще один знайомий є єврей — його контузило, сестру дружини вбили.

Загалом, дякую єврейській громаді Дніпра, Кривого Рогу та Торонто і, звичайно, ЄА «Сохнут», котре організувало медичну евакуацію до Варшави. Їхала у супроводі військового медика із Кривого Рогу, дочки рабина — Мусі. Довезли до польського кордону, там зустріли представники «Сохнуту» та доставили до Варшави. Ось сьогодні о 4 ранку приїхали…

Ізюм після російської окупації (9 вересня 2022 р.)
Фото Army Inform
Місто жило своїм життям, вирощувало полуницю, збирало гриби, торгувало, будувалось, дороги зробили, мости. Ніхто не кричав «Путін, прийди!»
У нас дуже гарне містечко. Було

Інша моя сестра у Росії живе. До себе запрошувала, але до Росії я не поїду. Спочатку взагалі говорила, потерпи три дні — тебе звільнять. Ну, я розповіла їй, як мене звільнили — від усього. Тепер спілкується зі мною тільки про здоров'я, далі не йдеться.

Коли мене вивозили, ще цілі будинки лишалися. А потім, якщо навіть верхніми поверхами прилітало, тріщини пішли. А в підвал першого під'їзду нашого будинку кербуд зайшла, і відразу ракета прилетіла. Їх завалило, довелося пробивати стіну до сусіднього під'їзду. Потім спеціально довбали стіни, щоб перебігати з під'їзду до під'їзду, не виходячи з дому.

У моєму під'їзді ще кілька сімей живуть — бабуся 80 років, інші люди, разом готують на багатті, якось добувають воду, криниця є, виживають комуною. Об'єднуються, якщо будинок розбомбили — йдуть у підвал, який уцілів.

Дзвонив приятель із села, куди мене вивезли — Співаківка — доки їздив дітей провідати, його хату пограбували повністю, забрали машину, втікати довелося.

Спочатку замінували все місто, а тепер знімають сюжети про розмінування, при цьому прямо на городах і підривають — усі вікна вилітають. Хоча ті, хто вирвався з Ізюма, розповідають, мовляв, усі вулиці заміновані, небезпечно ходити.

В мами сестра є — у неї Альцгеймер, учора їхню хату спалили, брат із Києва домовився, щоб їх через Росію переправили до Польщі, а там він їх забере. Через Росію у нас багато хто виїжджає, а потім відразу в країни Балтії чи на Польщу. Багато моїх колег, жінки з дітьми, вже у Польщі — у Кракові, Вроцлаві, деякі у Словаччині, хтось на заході України. Але всі хочуть повернутись. Подруга моя — крутий адвокат з довгими нігтями та фарбованими віями, каже, я своїми руками буду кожну цеглинку відновлювати. У нас дуже гарне містечко. Було.

Навіщо це все? Більшість із нас російськомовні, Ізюм дуже багатонаціональний — свого часу в нас осіло багато вірмен, що втекли з Баку, минулий голова міськради був вірменином. Азербайджанці з Нагірного Карабаху тікали, осетини від росіян, чеченська діаспора є. Яка там денацифікація?

Місто жило своїм життям, вирощувало полуницю, збирало гриби, торгувало, будувалось, дороги зробили, мости. Ніхто не кричав «Путін, прийди!». У 2014 році ще намагалися, але коли побачили переселенців з Донбасу, багато хто охолонув.

Власне, мої ізраїльські друзі втекли 2014-го з Донецька, тоді я їм допомагала, а тепер вони мені. Такі речі не забуваються.

Треба жити хоча б заради своїх рідних, щоб дочекатися справедливого покарання. Око за око. Зуб за зуб.
Покоління має минути, щоб пробачити те, що вони накоїли

Ізраїлю теж не пощастило із сусідами, добре лише, що в українців лише два «братні» народи — росіяни та білоруси. Але покоління має пройти, щоб пробачити те, що вони наробили. Не розумію, як можна о першій ночі бомбити спляче місто. А потім говорити, що ми самі в себе стріляємо. Це я сама свій дім розбомбила, рідних убила, сама себе відрізала п'яту. І хтось у це вірить.

Не дозволяю собі йти в це все, треба жити хоча б заради своїх рідних, щоб дочекатися справедливого покарання. Око за око. Зуб за зуб. Розумію, що моє горе — це крапля в морі загального горя. Для мене це було найстрашніше — залишитися однією на цьому світі. Я одна в мами, і син в мене був один — 33 роки. Ось лежу я під гарним небом, наді мною шикарне сузір'я Оріона. Зірки як лампочки, літають снаряди, що трасують, і ти думаєш: як так, п'ять хвилин тому в тебе було все, а тепер нічого. Лежала і думала, що ніколи не обійму онуків. Я ж жінка, мені хочеться бути молодою вродливою бабусею. У мене забрали частину життя, пам'ять моїх предків, жодної фотографії не встигла взяти. А там знімок 1920 року, де сім'я моєї бабусі по мамі — Марії Давидівни, та її батька Давида Марковича. А у подруги не залишилося жодного фото дитини — ні найпершої, ні шкільної, ні випускної, ні інститутської. Будинок просто згорів. Вони обірвали зв'язок усіх поколінь.

Але скільки людей взяли участь у моїй долі! І друзі, і колеги… Коли вийшла на зв'язок, зателефонував начальник Управління нотаріату Харківської області зі сльозами, ми раді, що ви живі, Ірина Віталіївна — допомога, гроші, зараз усе організуємо. «Тільки не плачте, — говорю, — у мене втрата крові, запали вени. Мені не можна плакати». Я лише один раз не витримала, у лікарні, у підвалі, неможливо це тримати у собі, розумієте. У медсестри своє горе, у мене своє, ми обнялися, вона холодна як льодяник, я гаряча як вогонь. І сказали собі: ми маємо вижити… Заради тих, хто пішов — вони нас захистили, а ми маємо відбудувати квітучу Україну. І подивитися, як повз нас пропливають трупи ворогів. Я життєлюбна людина, тому боротимуся.


Запит про перепоховання членів сім'ї на міському кладовищі Ізюма
Фото надано Іриною Живолуп
P.S. Через два місяці, липень 2022 року

Вже трохи ходжу, але з милицями, звісно. Шкіри поки що не вистачає, щоб розігнути ногу, лікарі вирішуватимуть, що з цим робити. Тут дізналася, що в мене друга нога теж зламана, і уламки в ній.

Живу в подруги у Кфар-Сабі, хоча завжди так тривати не може. Мені віддали дитячу кімнату, а 1 вересня дитині потрібно до школи. І поки що на мої питання, як бути далі, у Міністерстві абсорбції відповісти не можуть. Я навіть кухоль води собі взяти не можу, ахіллового сухожилля немає, дико боляче…

Справа навіть не у догляді, але я до лікарні дістатися не можу, та й мови не знаю. Мене вузькі фахівці оглядають — сабри (уроженці Ізраїлю, — прим. ред.). Щоправда, волонтери допомагають з івритом — дякую їм величезне, скоро треба йти до лікаря — дзвонитиму Захару з Israel Friends of Ukraine, він майже земляк — харків'янин, до того ж медик за освітою.

Навіть на візку вдень вивезти нема кому — друзі працюють. Я ні на що не претендую, але якби вони мене не прийняли — пропала б… Розумію, що вимагати нічого не можу, так і говорю куратору з міністерства, але, наприклад, ульпану (курсів івриту) у Кфар-Сабі немає, найближчі — в Раанані та Нетанії . Я фізично не можу доїхати туди з милицями — до автобусної зупинки два кілометри.

З іншого боку, в Ізюмі відбувається жах. Люди вириваються через дамбу, дзвонять, плачуть. Повертатися нема куди, навіть те, що залишилося, добивають. Тобто треба тут влаштовуватись. Сьогодні рівно два місяці, як я в Ізраїлі. Усе життя перевернули. Я тут відтавати почала, сльозливість з'явилася, мені не властива. Тяжко. Досі на всі звуки реагую. Вчора щось гримнуло, мабуть, сусіди ремонт робили. Раніше плутала звук сирени місцевої швидкою з повітряною тривогою, вже відрізняю.

Все одно світ набагато краще, ніж ми думаємо, дуже багато людей допомагає. Заради цього варто жити.

Довга реабілітація в Ізраїлі
Фото надано Іриною Живолуп
P.P.S. Через півроку, листопад 2022 року

Я переїхала до Нетанії, зняла маленьку квартирку, ходжу вулицею з паличкою, але досі з ран лізуть друзки, лікарі постійно ріжуть та чистять, але це все дрібниці. Вчора лікареві, який рятував людей у ​​підвалі лікарні, вручили орден. Він заслужив. В Ізюмі життя продовжується, багато хто повертається, якщо є куди, дали світло, воду, газ, але опалення немає і дуже багато руйнувань. Була ексгумація, я обірвала всі гарячі лінії, але вийшла на слідчого, знайшла своїх рідних, дізналася про номери поховань, прокуратура надіслала інструкцію, як зробити ДНК-тест за кордоном. Його вже зробили та передали з волонтерами в Україну, чекаю на результати. В Ізюм повернутися поки не можу, рани не дають взутися, а там сніг та ожеледиця. Чекаю на тепло.

Свідчення записано 6 травня 2022

Переклад: Анна Некрасова