Війни цієї я не чекала і всім казала, що її не буде. У мене є родичі в Росії, я закінчила Ленінградський фінансово-економічний інститут... Ніколи не думала, що це можливо у наш час, але Чернігів почали бомбардувати якось відразу, і відразу почалися обстріли. Облаштувала у ванній місце, щоб сидіти там під час тривоги і не спускатися до підвалу — це не бомбосховище, там теж небезпечно.

Побачивши над собою літак, впала обличчям у багнюку

Будинок мій неподалік телевежі — по нашому району міцно били, шибки на балконі вилетіли. І це ще нічого, поряд 16-й квартал постраждав набагато сильніше, один будинок взагалі непридатний для житла, дитячий садок напівзруйнований, і у довколишніх будинках вікно вибило. Район Рокосовського майже повністю знесений з лиця землі. А до нашої вежі, до речі, не потрапили.

Вночі практично не спала, ходила, як зомбі. А 3 березня виносила сміття і гадаю, зайду до магазину — у мене 4 березня день народження, треба щось купити та когось пригостити. Але кого — адже ніхто у гості не ходить. А в підвалі вбиті горем сусіди сидять, і вирішила — прийду відзначати день народження у підвал. Купила продукти, а залишалися вже лише дорогі — на кшталт червоної риби, але взяла, що було. Виходжу з крамниці, а тут тривога. Ну, не тут-таки перечікувати. Іду повз паркан міськлікарні, чую — гудіння, підняла голову — буквально наді мною літак. Уявляєте? Низько-низько. Я втиснулася у паркан, а поряд невелике дерево — стою і думаю, чи правильно під деревом стояти, згадую, чому нас навчали.

Потім бачу, літак відвертає в інший бік, і вирішила — додому недалеко, добіжу якось. Кроків десять зробила і чую вибух — інтуїція спрацювала, і я з асфальту кинулась на клумбу біля міськвідділу. І впала на живіт обличчям у багнюку. Добре хоч не на асфальт.

Лежу і думаю — жива чи ні, чи повернеться літак і чи бомбардуватиме. Потім підвела голову — ніколи не відчувала такого почуття страху. Дивлюся, з аптеки виходять люди і вказують на величезний стовп диму. Я одразу піднялася, почала збирати пожитки, гадаю, куди потрапили — до пункту переливання крові, до лікарні ЦЛК, чи до будинку моєї приятельки. Потім дізналася, що до 16-поверхового будинку — 47 людей загинули.

Чоловіки обговорюють, а я додому пішла, біля ґанку стоять сусіди з першого поверху, у жінки просто істерика — чоловік їй заспокійливі дає — не допомагає. Вони йшли з іншої крамниці, над ними теж пролетів цей літак, і вони так само впали.

Тут сирена гуде, я кажу, давайте хоч у підвал спустимося. Сама мешкаю на четвертому поверсі — не було сил підніматися. У підвалі вже багато народу і всі пригнічені, а тут ми заходимо брудні, землю обтрушуємо… Ні, гадаю, треба відзначати день народження, піднімати дух.

Встигла взяти зміну одягу та фото бабусі 1916 року

Наступного дня встала о 6-й ранку, поки тривогу не оголосили, зробила бутерброди, зварила компот із сухофруктів, коробку цукерок знайшла, коньяк і вино — склала все це, накрила великим вишитим українським рушником, приходжу до підвалу: привітайте мене, зараз відзначатимемо. У нас там стояв невисокий цап — під час ремонту з квартири до квартири його тягали. Накрила його рушником і почала викладати свої бутерброди. Усі якось повеселішали, наче й немає війни, а бутерброди такі класні. І якась з'явилася надія, що все зміниться на краще.

Але страх, який оселився в душі, коли я в бруді лежала, залишився, і коли 10 березня зателефонували з «Джойнта» і сказали, мовляв, вивозитимемо співробітників Хеседа та членів громади — вирішила їхати. Почали складати списки, додзвонитися не можемо, зв'язку немає, а йти під обстрілами страшно — почали передавати з уст у вуста.

Із синагоги людей додали — загалом вийшло 165 осіб. Автобуси від Хеседа повинні відходити. Багато хто прийшов з тваринами — як же залишити, майже член сім'ї, я теж з кішкою була. Дивлюся, людей 300 — не менше. Багатьох у списках не було, але люди рвонули і швидко зайняли всі місця, у тому числі ті, що не мають жодного відношення до громади. Ну, не битися ж із ними... А підопічні Хеседа стоять. Це була перша масова евакуація з Чернігова — вибратися вже було майже нереально, місто виявилося практично у кільці.

Речей сказали брати якнайменше — маленьку валізку, максимум клітку з твариною, яку триматимете на руках. Тому що кожна велика валіза — мінус одна людина. Тож виїхали з Чернігова практично без речей. Я встигла вкинути змінний одяг, старі фото бабусі 1916 року — повинна ж зберегтися пам'ять про родовід.

Водії кажуть, якщо зараз не вирушимо — не виїдемо взагалі, на нас конвой чекає. Гірко дивитися на тих, хто лишився, просто жах. Їхали до Києва якимись навколишніми селами — шість годин. Потім виявилось, що нам дуже пощастило — швидко дісталися. Приїхали, а там ілюмінація — ми навіть не зрозуміли, наче з війни повернулися у мирний час. Привезли до синагоги Бродського, нагодували, а потім поселили до готелю — розраховано на 80 осіб, а було 200 — люди і в проходах лежали, і на сходах сиділи.

Але хоч не на вулиці, можна помитися, зранку нагодували в синагозі, розсадили автобусами — тут уже всі йшли за списком.

Лише за місяць в Ізраїлі почала спати ночами

Вдень ми виїхали, ніч простояли на кордоні, дуже важко старим було, але всі розуміли, що рятуємося — не до жиру. О шостій ранку приїхали до Кишинева, нагодували нас, розподілили — хто до Ізраїлю, хто до Європи.
Молдавани дуже тепло поставилися, правда, водій якось бовкнув, мовляв, що ви з Росією сваритеся — ви ж однакові. Це вам так здається, говорю.

Розмістили на турбазі, нормальні умови. Але дуже довго чекали на приїзд консула. Хоча кажуть, це недовго — трохи більше тижня.

В Ізраїлі тепло зустріли — біженців дуже багато, і те, що така маленька країна прийняла стільки людей — розуму незбагненно. І що мене вразило — безліч волонтерів, люди постійно несли одяг, взуття, дитячі іграшки, питали, що нам потрібно.

Поруч із нами чудове селище Шломі — там свій народний театр, запросили нас на спектакль — надіслали автобус, залишили місця. Місцеві стоячи дивилися, а ми всі сиділи. А на Песах нас розібрали кібуци.

Зараз мешкаю в готелі «Горен» — це недалеко від Нагарії. Спочатку взагалі боялася заснути, бо кошмари снилися. Сиділа як зомбі. Думаю, зараз засну, і знову уві сні кричатиму. Страшне снилося — якісь росіяни у німецькій формі, які вбивають і від яких ти тікаєш. Я тільки через місяць в Ізраїлі почала спати, і то гучну сказано — години зо три за ніч — уже добре.

Навіть дачні селища бомбили, а те, що зробили із чернігівським цвинтарем, — просто жахливо. 27-го — річниця смерті бабусі — я розуміла, що цвинтар зруйнований, подзвонила родичам і кажу, ви хоч подивіться, чи вцілів пам'ятник. А вони не можуть туди піти — цвинтар замінований. Там знищили церкву московського патріархату і поруч із нею — могили афганців. Три тисячі пам'ятників зруйновано — не лише із живими воюють, а й із мертвими. В адмінкорпус лікарні теж влучили, хоча там російських військовополонених лікували.

Німець пожалів, а росіяни вбили

Є жертви й у єврейській громаді. Серед клієнтів нашого Хеседа був Віктор Петрович Бичок — його мама була єврейкою, її ховали в селах у роки війни, а діти, у тому числі 6-річний Вітя, жили у бабусі-українки. А поряд жив німець-майор, який розумів, що ці діти, що бігають, — євреї. Не видав. Закінчилася війна — і Вітя, і його брат Володя лишилися живі.

А зараз Віктор Петрович потрапив із дружиною під обстріл — дружина встигла лягти на землю, а він загинув... Німець пожалів, а росіяни вбили. Напередодні Дня Голокосту Бичок давав інтерв'ю на місцевому ТБ, розповідав про ті страшні події, а потім у нас був мітинг на братській могилі розстріляних євреїв, і він прийшов разом із своїм сином — усі виступали, а він каже — більше не можу, досить. Надзвичайно світла, добра і порядна була людина.

У мене у Санкт-Петербурзі троюрідна сестра живе — дуже розумна жінка. А тут їй дзвонить рідна сестра з Єрусалиму та каже: Чернігів бомблять, Іра будь-якої миті може загинути. А вона знаєте, що відповідає? Ну, то нехай до мене приїжджає. Літаки літають… Розумієте, люди настільки далекі від того, що відбувається.

А ще що мене вразило. Є в Чернігові одна родичка, а в Москві її син живе — колишній військовий, підполковник. І за весь час жодного разу не зателефонував, не дізнався, як мама, чи жива, чи ні.

Троюрідний брат, який живе у Росії, ще до війни розповідав мені про жахливих бандерівців. Жодного разу не зателефонував. Уявляєте, наскільки все жахливо. Люди не розуміють, що діється, хто кого вбиває.
У нас надзвичайно красиве місто, чудовий мер, який всі свої сили поклав на його захист. Я всім говорю — немає в Україні міста, де путінську Росію ненавиділи б більше, ніж у Чернігові. Незалежно від національної приналежності.

У багатьох змінилося ставлення, а як може бути інакше, якщо тебе бомбардують? Росіяни прийшли вбивати людей, які нічого поганого не зробили. А в нас місто багатонаціональне — і білоруси, і вірмени, і грузини, і цигани тут живуть. Знаю, що білоруська громада у Чернігові симпатизувала Лукашенку. І як їм під бомбардуванням? Це ж із білоруської території прилітало. Таким же улюбленим залишився Лукашенко?

Є росіяни, які виїжджали зовсім не до Росії, а до Європи чи Західної України. Якось на думку нікому не могло спасти, що треба рятуватися у Росії.