24-го о 4-й ранку прокинулася від вибухів, залізла в Інтернет і побачила, що росіяни завдають ударів по всій Україні. Одне слово — шок. Не вірила в такий сценарій, але з 2014 року було зрозуміло, що в разі війни Маріуполь стане однією з перших цілей. Місто важливе: є порт, та й воно відкриває шлях на Крим.

Ніхто не міг уявити масштаб катастрофи

25-го приїхав друг з Києва — Віталій, спеціально, щоб вивезти мене з мамою з Маріуполя. Окремо від нас жила моя 86-річна тітка, яка пережила Голокост, з 93-річним чоловіком-блокадником. 28 лютого ми забрали їх до себе, у приватний будинок в центрі міста. На той час відвідувати їх стало дуже складно — Маріуполь уже постійно обстрілювали, вся дорога була у вибоїнах і вирвах від вибухів, валялися поплутані дроти, уламки снарядів, і якби ми пошкодили машину, то втратили б останній шанс на евакуацію.

Чому відразу не виїхали? Не могла залишити сина — Марка, який обороняв «Азовсталь» — я вірила, що якщо ми виживемо в цьому пеклі, то Господь якось нас проведе. (Марк провів понад півроку в російському полоні на території ДНР, нещодавно його звільнили в рамках обміну, — прим. ред.).

Проте ніхто не міг уявити масштабу катастрофи, яка чекала на місто. Ховались у льоху у дворі, можна було й у підвалі будинку, однак боялися, що коли завалить, ніхто нас не відкопає.

2014 рік чогось таки навчив — у будинку залишалися крупи, борошно, цукор, чай, невеликий запас води. Утім усе це не дуже знадобилося, оскільки 18 березня нас розбомбили, довелося тікати — заклинило двері, тож Віталій витягав мене, маму мою — пенсіонерку і тітку з чоловіком.

Так ми опинилися в районі порту — там у нас родичі, але потрапили з вогню та в полум'я. Воду набирали з якихось джерел — вона була майже непридатна для пиття, дуже гірка, її кип'ятили, потім відстоювали, але все одно в людей похилого віку почалися проблеми з нирками.

Продуктів було мало, діставали з розбитих поряд будівель, кілька разів поверталися до свого напівзруйнованого будинку по запаси. Банка тушонки коштувала 800 гривень, блок цигарок — 10 000 грн. Літр бензину сягав тисячі. Але люди були готові платити будь-які гроші, щоб виїхати бодай за 20 кілометрів від Маріуполя.

Зв'язок зник майже всюди на початку березня, але з однієї точки біля лікарні іноді ловив інтернет. Коли 30 березня ми підійшли до неї, щоб вийти з близькими на зв'язок, почався обстріл, пошкодили останню вежу, і з того часу ми опинилися в абсолютній інформаційній блокаді.

На Приморському бульварі лежали трупи, валялися речі, взуття, миски для собак

8 квітня прямим влученням з міномета було зруйновано наш притулок у порту. Віталій знову нас витягав, а потім ми просто в шаховому порядку переходили з одного будинку до іншого — де щось уціліло, там і зупинимося. Стріляли просто 24/7. Артилерія, крилаті ракети, міномети, корабельна артилерія — коли стріляє корабель, то це дикий страх. А ще наш квадрат випалювали фосфорними бомбами. Одного разу прокинулися вночі від того, що було світло як удень, а ми вже забули, що таке світло. Видовище нагадувало салют, а невдовзі на нас полетіли фосфорні бомби, схожі на невеличкі ліхтарики. Вони падали і навколо них горіло те, що в принципі не може горіти. Деякі сусіди намагалися гасити, але від води полум'я вирувало ще більше. Одночасно вигоріло багато будинків.

На ранок ми вийшли подивитися, докричатись до якихось сусідів. Такі переклички після бомбардувань були дуже важливими — намагалися хоч рукою помахати одне одному, сказати, що вижили. А тут побачили, що з одного двору натекла стежка крові.

Коли Віталій вкотре їздив велосипедом забирати запаси з нашого зруйнованого будинку, росіяни вже в сусідів стояли. Він зайшов у ворота, на нього наставили автомати, питають, чого тут тиняєшся. Він їм: пацани, та я за їжею просто, у мене старі лежать, годувати треба. Вони сказали, мовляв, не приходь сюди більше, швидко забирай усе і вали. «Я тут живу. А що ви тут робите», — запитав він. «Ми на позиції», — відповіли.

12 квітня ми ще раз спробували повернутися до будинку — їхали велосипедами Приморським бульваром. Це була маріупольська дорога і життя, і смерті — нею і йшли, і їхали, де-не-де лежали трупи, валялися речі, взуття, миски для собак. Тут і там — покинуті дохлі тварини, клітка з мертвим папужкою, банка з мертвим хом'яком — було видно, як люди рятували те, що їм дороге.

Ближче до середини бульвару стало зрозуміло, що наш район уже повністю зайняли росіяни, навіть питали про «азовців», вони їх страшенно бояться… Ми їхали далі, а над головами свистіли кулі — довелося просто впасти на землю. Таких обстрілів ще не було, до моря завжди прилітало менше, навіщо його бомбардувати. А Приморський іде в нас прямо вздовж узбережжя.

Раптом побачили, що з боку залізничного вокзалу біжать двоє людей і кричать: "Куди ви їдете, ось дідусь-велосипедист лежить розстріляний!" І це стало останньою краплею, ми розвернулися.

Їхали і кричали, просили не вбивати

Наступного дня росіяни заявилися до нас, уже йшли вуличні бої, назрівала зачистка, і було зрозуміло, що треба тікати. 14-го о 6-й ранку ми ухвалили остаточне рішення, адже якщо всі загинемо, син втратить усю сім'ю одразу. Коли виїжджали, термометр у машині показував +1. А до цього був страшний холод, -10 на вулиці, у підвалі неможливо сидіти, не знали, від чого скоріше помремо.

Машину ховали в сараї — вона дизельна, тому була ласим шматочком, окупанти відбирали автомобілі. До того ж дизеля було достатньо, на відміну від бензину. Віталій роздягнувся до поясу, показуючи, що на тілі немає слідів від зброї, сів на велосипед, обмотаний білими ганчірками, і поїхав першим. Я була за кермом машини, мама та тітка махали білими рушниками, усі вікна відчинили. Чоловіка тітки ледь посадили, він уже погано розумів, що відбувається, і практично не вставав (Микола Олексійович помер у Києві 16 червня. — прим.ред.). Крім близьких, ми везли ще двох собак, одного з яких було поранено.

Рішення було правильним, з Віталієм за кермом нас розстріляли б — чоловік-водій у чорній машині, і це при тому, що цивільних авто вже майже не залишилося.

Дорога давно перетворилася на місиво — просто каша з бетону, грудок землі, снарядів, що не розірвалися, фрагментів дахів, уламків парканів. Колеса ми пробили ще на виїзді з гаража, їхали просто дисками і дуже повільно. Віталій показував, де об'їжджати, щоб я бодай на снаряд не наїхала. Їхали та кричали, читали 90 псалом, просили не вбивати, плакали — дуже страшно було. Буквально за кожні 200 метрів — блокпост, багато людей з автоматами. Коли під'їжджали, Віталій просив, хлопці, не стріляйте — за мною лише жінка та люди похилого віку.

Бойовики з так званої ДНР, які стояли в місті разом із чеченцями, були не цілком адекватними. Один кричав на мене матом: зараз розстріляю, показуй, що там у машині. За містом пішли блокпости регулярних російських військ, ті поводилися не так брутально.

Уникли фільтрації завдяки блокаднику

Так і доїхали до Мангуша — Віталій попереду велосипедом, я на пробитих колесах позаду за 50 метрів… Там був фільтраційний табір, але фільтрацію ми не проходили — старі б її не пережили. У черзі ми були чотири тисячі дев'ятсот вісімдесят якісь. Сказали, що упродовж тижня пройдемо. А де ночувати, чим харчуватися? Жити там ніде, людей море, ми 50 днів не милися, старі хворі, дві собаки.

Загалом, ми поїхали навмання — на кожному блокпості говорили, що веземо блокадного ленінградця — це правда, Микола Олексійович провів 870 днів у блокаді. Російський морський офіцер, блокаду пережив, а зараз помре, тому що ви не пропускаєте — так, пред'являючи чоловіка тітки як перепустку, ми проїхали. І це теж диво, адже коридору не було, машини за нами розвертали, а ми на кожному КПП видавали одну й ту саму фразу. Перший український пост був у Новоданилівці під Запоріжжям — плакали й не вірили, що опинились серед своїх. А ще ми везли тітку Ельвіру — у неї своя історія.

Ельвіра Михайлівна. Батько в мене — онук головного рабина Приазов'я, а мати — козачка. На момент Другої світової війни мені було 6 років, батька призвали, мама втекла, щоб за її слідом не знайшли мене. А мене ховали прості люди, дуже чесні та добрі, тому що за укриття такої дитини загрожував розстріл на місці. Два роки на мене полювали. Мене переховували в підвалах, на горищах — хто де. Останні місяці перед визволенням Маріуполя з однією дівчинкою, яка дивом врятувалася від розстрілу, жила у землянці в балці, там усе заросло кущами. Там я захворіла на тиф і запалення легенів. Звільнили мене на початку вересня 1943-го.

А зараз ми ж за пів дня до повної блокади виїхали. Ніколи не думала, що Росія може таке вчинити. Коли виїжджали, на КПП нас зупинили, російський солдат глянув на документи чоловіка і запитав, мовляв, коли важче було — в ту блокаду чи в цю? Я на нього подивилася і сказала: ця блокада безглуздіша і тотальніша, а зброя набагато потужніша, ніж 80 років тому.

Вам племінниця розповість, як вони зустріли двох старих, які брели закривавлені, тримаючись за руки, а навколо падали снаряди, бомби. Вони зупинилися і питають, діти, чи ми правильно йдемо з цієї блокади? І вони не одні, хто на милицях, хто на ходунках, кров текла — моторошне видовище. Коли авіація бомбила, просто повзали хто як міг.

Інна Затолока. 14 квітня ми вважаємо другим днем народження. Слава богу, вибралися, зараз у Києві, облаштовуємося. А Маріуполь просто стертий з лиця землі. У Росії в мене тітка живе і двоюрідна сестра — зараз не спілкуємося. Коли це все почалося, сестра зателефонувала: «Ми, звичайно, все це не схвалюємо». На мій погляд, не зовсім підходящі слова, прозвучало як формальна відписка. Але фраза, яка поставила крапку в наших стосунках, прозвучала з вуст моєї тітки, дуже розумної, освіченої жінки. «Та не переживайте. Повбивають ваших нациків точково, і зробимо ми з вас другу Фінляндію», — сказала вона моїй мамі. Знаючи, що мій син служить, і служить у Маріуполі. Раніше я не настільки категорична була, не хотіла впускати ненависть. Але сьогодні... Маріуполя просто немає. Один наш сусід обіймав відповідальну посаду, йому доповідали про кількість смертей, тож на 16 березня офіційно було зареєстровано 20 000 жертв серед цивільного населення. А скільки їх сьогодні?