Приятель із Бердянська зателефонував приблизно о 4.30 ранку: «Інно, війна!».
— Яка війна, подзвони через три години, я сплю ще.
— Та ні, ти не розумієш!

Я ще з півгодини подрімала, а потім відкрила стрічку новин… Все ще не вірила, ну, гадаю, буде як у 2014-му. Кілька разів побомбить, ми до цього звичні, жили за сім кілометрів від Широкиного.

Я отримала прізвисько генерал-управдом

А потім почалася паніка, не працювала система оповіщення, сирен не чути, люди кинулися скуповувати їжу. Мародерство пішло, а 2 березня померла якась надія. Настало просто пекло, інформаційний вакуум, відключили світло та зв'язок, потім воду.

Я жила в самому центрі міста, неподалік будівлі міськводоканалу, куди почали привозити воду. Ми займали о 6:30 ранку чергу, стояли по 7-8 годин під обстрілами на морозі, займали сусідам, друзям, збирали баклажки.

Після 5-6 березня, коли відключили газ, почалися авіанальоти та міські бої, довелося спуститися до підвалу. Завдяки синагозі була якась їжа, щось доводилось обмінювати. У другій половині березня вже явно відчувався дефіцит продуктів, запаси закінчувалися, оскільки доводилося годувати і людей похилого віку, що сиділи в підвалі.

У сусідньому будинку (№77 на Проспекті Миру), що він потім повністю згорів, у підвалі сиділи сотні людей, а в нашому — лише 15-16.

Зламали диван, знесли його вниз, забили щілини в підвалі ганчір'ям. І подушки накидали, від протягу. Морози стояли до -10, холод був пекельний, а підвал наш із каменю-сирцю. Ми жили з мамою — у неї цукровий діабет, їли тільки каші. Я варила на всіх, бо багато хто приходив без нічого, їм не було чого їсти. Отримала прізвисько генерал-управдом, оскільки постійно чергувала на «кухні».

Кухня імпровізована, щось на кшталт мангалу з цегли та гратами з холодильника. Електрику відключили, довелося брати акумулятори та світлодіоди з розбитого ресторану та акумулятор із чиєїсь розбитої машини, та з'єднувати проводки. Але якесь освітлення у нас завдяки цьому було.

Найстрашніше була авіація. Коли з «Градів» чи гранатометів лупили, ти розумів, що є хоча б кілька секунд — кудись забігти, притиснутися, лягти, у канаву пірнути. Але коли чуєш характерний звук бомбардувальника, ні на що не схоже літакове ревіння, ясно, що це смерть, порятунку не буде. Якось ми зайшли до сусідів до 77-го будинку, і там бомба влучила до сусіднього під'їзду. Дякувати Богу, не розірвалася, але людей завалило. Ми вискочили. Це було дуже страшно — бачити, як цілий під'їзд із четвертого до першого поверху повністю провалився.

Російські солдати пакостили по-різному

Маму сильно контузило 11 березня від мінометного обстрілу, буквально з нізвідки прилетіло. Коли там знаходишся, починаєш поступово розрізняти, звідки летить, куди і, приблизно, — що. Розумієш, скільки в тебе є секунд на спуск у підвал. Це перетворювалося на інстинкт, навіть страх йшов, залишалося лише одне бажання — вижити. А коли центр був уже окупований, то стали ходити російські солдати, і пакостили по-різному. Наприклад, люди могли кинути баклажки з водою, сховавшись під час авіанальоту, а вони ці баклажки розстрілювали — найцінніше, що в тебе є. Або напаскуджували у казанок із їжею — це було гидко.

З 25 березня по 5 квітня ми жили на Проспекті Миру, 105, у людей, які дали нам притулок. На першому поверсі було щось на кшталт штабу підрозділу ДНР, стояв генератор, і вони дозволяли щось приготувати та зарядити телефон.

Тато у мене у ЗСУ служить, зв'язку, ясна річ, не було. Мама відстояла шість годин у «Метро», щоб купити «Фенікс» — місцеву сімку ДНР. Процедура придбання принизлива — сканують паспорт, фотографують тебе, потім ретельний огляд, повернувшись, мама проплакала кілька годин. Вони з татом на різних прізвищах, тому вона могла себе засвітити. А ми з батьком на одному.

Цікаво, що коли почали привозити російські продукти, вишикувалися величезні черги, але купували, в основному, алкоголь і цигарки, а не їжу. Це було моторошне видовище, бо люди спивалися буквально на очах. Чоловіки прямо одразу відкривали і пили з горла. Брудні, принижені, один одного не впізнають… Гуманітарку ми отримувати не стали.

Трупи не можна було ховати. Готуєш у дворі, а поряд лежать тіла дітей, старих, хтось від хвороби помер, бо жодної медичної допомоги немає. І ти стоїш, робиш вигляд, що все нормально, тому що ззаду сидить чоловік з автоматом. Весь час розповідали — це за те, що ви нас вісім років бомбили, тільки один сказав: даруйте, ми цього не хотіли. Прості мужики, яких мобілізували просто на вулиці, абсолютно моторошна форма, повна демотивація. Але ще гірше було в районах, де стояли росіяни та кадировці — там без суду та слідства взагалі могли розстріляти. Якось я сподобалася одному з солдатів ДНР, і мама собою мене прикривала. Потім кілька днів довелося не виходити із квартири.

Нас вивезли із Маріуполя силовики ДНР

Багатьох втратили. Мій близький товариш ще на початку загинув на Східному — вони потрапили під самий шквал. Доля близької подруги Влади — молодого онколога взагалі невідома. Як і її сестри, мами, тітки — не знаю, чи вони живі. Того дня, коли розбомбили драмтеатр, сім'я, яка жила в нашому підвалі, не повернулася — начебто обіцяли евакуацію з того місця, вони пішли і… поки що не знайшлися.

Мій близький друг перебуває в полоні, як і чоловік моєї подруги — офіцер-морпіх, деякі знайомі військові загинули.

Батько служить на півночі Донецької області. Ми з мамою у Хайфі. Сказати, що це боляче — нічого не сказати. Але в нас не було вибору…

Я в Маріуполі займала проукраїнську позицію та займалася підтримкою ЛГБТ-спільноти, а також правозахисною діяльністю. За це за росіян могли вбити. Не кажучи вже про те, що могли вбити як доньку українського солдата.

5 квітня силовики ДНР вивезли нас із міста. Це заслуга низки рабинів і, насамперед, рава Маріуполя Менахема-Мендла Коена — він зрозумів, що треба рятувати громаду. Не знаю, що б із нами трапилося, якби не він. Тому що вперше в житті мені довелося сховати Зірку Давида. Траплялося спілкуватися з людьми з «Азова», із Правого сектору — ніколи не боялася при них носити магендавид і не приховувала, що я єврейка. А тут уперше у житті сховала під блузку.

Спочатку нас вивезли до Донецька у супроводі не найприємніших людей з ДНР, перед якими на 17 блокпостах брали під козирок. Фільтрацію ми проходили в Амвросіївці, я збрехала, що мій телефон згорів, і у нас із мамою один на двох. Вона його все одно засвітила донецькою сімкою.
Взяли відбитки пальців, зробили фото в анфас та профіль, передали до якоїсь програми під назвою «Рубіж», потім був невеличкий допит: чи знаємо ми людей із ЗСУ, чи залишилися родичі на контрольованій Україною території тощо. і т.п. Доводилося брехати. У мами скачали всю особисту інформацію з телефону, чотири рази перевіряли ще раз, у цей час все холодіє всередині. Після фільтрації отримали маленький папірець — як талончик.

Не боїтеся, що ми вас тут залишимо?

13 квітня ми виїжджали з ДНР на Ростов і мене допитували 2,5 години. З'ясувалося, що у них є всі бази даних — йшли питання про батька, сім'ю, друзів, залізли в мій ноутбук, особисті речі, постійно намагалися на чомусь упіймати. Довелося збрехати, що не знаю свого батька, і постійно це стверджувати. Мама включала свою акторську майстерність, у нас був тоді ще живий кіт (він не пережив переїзд, бідна тварина), і вона постійно прибігала: Інна, поміняй йому пелюшку, Інна то, Інна се.
— Ти куди їдеш?
— В Ізраїль.
— Провалюй звідси, і не повертайся.

Переночували в Ростові, приїхали до Мінеральних Вод, і мене знову затримують на годину у ФСБ, ставлячи ті самі питання.
— Ми ж знаємо, що ви брешете. Не боїтеся, що ми вас тут залишимо?
— Хочете, залишайте.
— А куди ви їдете?
— В Ізраїль, на історичну батьківщину.
— Але ж ви розумієте, що більше сюди ніколи не повернетеся.
— Сподіваюся, що ніколи.

Спокійно ми видихнули тільки в очікуванні рейсу з Тбілісі до Тель-Авіва. Там уже можна було спокійно розмовляти, бо у Донецьку, де ми провели 5-6 днів, скрізь висіли плакати: «У разі виявлення підозрілих осіб, розмов тощо дзвоніть на гарячу лінію МДБ». У хостелі, де нас поселили, жили якісь офіцери ДНР, і ми з мамою виходили на набережну та сідали на лавочку, щоби поговорити. Або пошепки при включеному телевізорі.
З Мінеральних Вод прилетіли до Алатау (Казахстан), потім був рейс до Тбілісі і вже звідти — до Тель-Авіва. В Ізраїлі приземлилися ввечері 15 квітня, напередодні Песаха — це був справжній Вихід.

Мама досі розхльобує наслідки контузії, уламок міни потрапив їй у голову, велика гематома, кілька днів йшла кров із вух. Досі бувають напади. Морально теж тяжко. Хтось лишився в Україні, захищає її, волонтерить, а ти далеко й нічого не можеш зробити. Тому що сам потребуєш допомоги. Ми реально виїхали з двома рюкзаками та двома господарськими сумками. У чому були, так би мовити.

На російській польовій кухні видавали пійло — свиней так не годують
Квартира, яку я орендувала в центрі, розбита, і наша з мамою батьківська квартира повністю згоріла. У нас нічого не залишилося в Маріуполі, і від Маріуполя нічого не залишилося. 95% міста знищено до бісової матері. І це не ЗСУ, і не «Азов», а російська армія.

Дехто тріумфував: ось бачиш, твоя доблесна українська армія тебе покинула. А були й ті, хто скинув полуду з очей. Але зараз заради шматка хліба та води вони підтримуватимуть усе, що завгодно. Поруч із Проспектом Миру, 105, стояла польова кухня. Там видавали пійло — свиней так не годують. А хліб валявся просто на підлозі в гаражі, експропрійованому ДНР. Буханці, накриті брудним брезентом. Коли просив буханець, тобі відрізали скибку і кидали — скажи спасибі і за це. Але люди стояли за цією подачкою і чекали — це найстрашніше.

Вони роблять нам ласку — «врятували» та «звільнили». Пожили за націків, тепер тяжко, а потім вам заново проведуть світло, газ, воду. А коли почали проводити (знайомі виходять на зв'язок іноді) почало все горіти та затоплюватись. Замикання відбувається у будинку, і він знову горить. Трупи, щойно прикопані, почали спливати — як по Гангу пливуть.

І люди ковтають, бо немає сил боротися. Вони відчувають, що їх покинули, і будуть у такій ситуації, хоч би як це крамольно звучало, підтримуватимути агресора. Вони бояться деокупації і не хочуть пережити все це заново. Але в Маріуполі немає жодного двору, де хоча б один труп не закопаний.

В Ізраїлі за спиною чую: «бендерівка», «фашистка», «хохлушка»

З друзями з Росії я не спілкуюся з 2014 року, оскільки розумію, що війна почалася саме тоді, з анексії Криму та окупації частини Донбасу. А стільки образ від російських євреїв як тут, у готелі Dan Panorama у Тель-Авіві, я ніколи не чула в Україні.

Після нашого рейсу був літак із Росії. Я маю стрічки жовто-блакитні на рюкзаку, одяг українських брендів, періодично розмовляю українською. І чую за спиною: «бендерівка», «фашистка», «хохлушка».

Живучи в готелі, ми проходили консульську перевірку та всі бюрократичні процедури. І росіяни стояли з нами у черзі. Спочатку це були вибачення, на кшталт: мені шкода, що я росіянка. І я питаю цю дівчину з Москви, чому ви поїхали?
— Ви знаєте, що у нас гірше, ніж у вас.
— Ніж де?
— Ну, ніж у вас, на Україні.
— Гірше, ніж у Маріуполі? Давайте покажу вам свій дім. Якщо це гірше, ніж у Москві, то що тоді з Москвою.

А інша каже, мовляв, ви скажете потім спасибі Путіну за те, що він з вами зробив. Я просто отетеріла:
— А ви навіщо поїхали?
— Ми жертви режиму.

Доходило до скандалів, вигуків «Слава Росії!» і т.п. То дивний стан, коли ти єврей, і все довкола теж, а чуєш на свою адресу, що ти нацист, фашист тощо, а якщо з України, то безперечно бЕндерівець.

Маріуполь — це резиденція пекла на землі. Але тих, хто звідти вибрався, не завжди приймають із широко розкритими обіймами. З іншого боку, зараз ми живемо у районі, де багато проукраїнських сусідів, висять жовто-блакитні прапори, та й взагалі приємна атмосфера. А скільки допомагають звичайні люди — від ложки до матраців та ліжка. Цілком незнайомі люди. І це величезне щастя, що вони є, та їх багато.