Вранці 24-го син зателефонував: «Батю, війна!». Пенсію отримав я того дня, і майже всю суму встиг зняти. 27-го востаннє розмовляв із колишньою дружиною — вона у сина була на Харківщині, а потім зв'язок перервався. Поступово відключили світло, газ, електрику, телефон, Інтернет – повна блокада. Словом, оселили в камеру обскуру. Вибухи спочатку лунали вдалині, але теж не музика Баха… Потім усе ближче і ближче, поки снаряди не почали рватися майже біля будинку.

Наш будинок перетворили на руїни

Я поряд із заводом «Жовтень» жив, де начебто дислокувалися солдати ЗСУ. Наш будинок — одна з останніх «сталинок» — просто закривав собою завод — загалом перетворили його на руїни, а квартири росіяни просто випалювали. Наскрізні дірки в будівлі зробили — біля однієї стіни стоїш і бачиш вулицю з іншого боку.
Поки не розбили всі шибки, вдень у квартирі сидів, а на ніч у сховище спускався, все ж тихіше. Жили у темряві, при свічці чи каганці. Їжу спочатку готували на вогнищах у дворі, а коли стало зовсім погано і поруч уже рвалося, у під'їзд мангали перенесли. І там дрова кололи, смажили, варили, пекли… Дрова вже були в дефіциті — всі меблі із квартир розрубали.

Згодом від росіян почали гуманітарку отримувати. Страшні черги, лайка.

Я особисто тижнів зо два-три на польову кухню ходив. Рано вранці, тільки-но світає, треба вставати, чергу займати, двічі годують — гречка, рис, картопля, на величезний казан відкривають кілька бляшанок тушонки, маса така желеподібна.

Тож здебільшого самі готували. Тарілки потім витирали туалетним папером, воду заощаджували.

Коли всі вікна вибили, а березень холодний стояв, я практично переселився в підвал. Іноді вибігав – дрова заготувати, приготувати щось.

Два місяці одягненим спав, як у радянській пісні: «Вже котрий місяць не знімав я гімнастерку, вже котрий місяць я не розстібав ремінь». Декількома ковдрами вкривався.

Люди швидко адаптуються, без цього не можна, мабуть. Починаєш звикати, навіть дітей у двір виводили погуляти — дівчинка була років чотирьох, — ані вибухів не боялася, ані гулу літаків та гелікоптерів.

На 20 квадратних метрах - 11 людей, тіснота жахлива.

У кожного під'їзду стояв мангал, на якому готували їжу, а на дрова використовували великі дерев'яні ящики з-під російських снарядів. Багато таких побачив, на кожному маркування та назва боєприпасу вказані. Я в цьому нічого не розумію, але дати виготовлення здивували — «найсвіжіші» снаряди 1984—1986 років! А багато чого було датовано 1970-ми…

Вісім тіл нарахував на подвір’ї, з них троє дітей

Я по воду ходив — два-три кілометри від дому — до кравчучки бутель прив'яжеш, і вперед. Прямо наді мною снаряди свистять, бомби поруч падають. Відразу пісню стару згадував: "єслі смєрті, то мгновєнной" (з пісні "Дан наказ: йому - на захід ..."). А біля криниці білий мікроавтобус стояв із написом на капоті: «Волонтери». Зазирнув — чотири тіла всередині, з одних дверей кров капає, тиждень вони лежали, потім хтось прибрав. (Цей же автобус я впізнав через півроку у кадрах документального фільму про Маріуполь). Бачив солдата з розмозженою головою, закривавлений мозок назовні... Не знаю, чи росіянин, чи українець.

Трупи цивільних довго на дорогах залишалися. Проходжу нашою вулицею Артема — однією з центральних, бачу два тіла, я розпитав, кажуть, жінка вже місяць лежить.

Найстрашніша дата – 12 березня – мій день народження. Я по дурості стояв спиною до вікна — балакали з сусідом на сходовому майданчику. Тут лунає вибух, ударною хвилею вибиває вікно, і воно з рамою та склоблоком падає мені на спину. Всі кинулися у сховище, а в підвалі біля вхідних дверей стояв кошик з інвентарем — лопати, мітли, граблі. Загалом, коли побігли, хтось це господарство зачепив, держаки попадали на сходовий марш, а там півтора десятки сходів — дивом руки-ноги не переламали, тільки один постраждав, перев'язали його.

Хвилин на десять наче вщухло. Піднявся я до себе в квартиру, і раптом чую з вулиці істеричний жіночий крик. Я вискочив, а на ганку нашому — три сходинки всього, грудка лежить, ковдрою вже накрили, якимись фуфайками. І сидить поруч чоловік цієї жінки — ось, що від Лариси лишилося, каже... А кричала її сестра — вони з Ларисою нашим ОСББ керували. Потім вісім тіл нарахував на подвір’ї, із них троє дітей — двом по 14 було, а один десятирічний. Мертві.

Одна жінка у нас у підвалі була, про історію багато говорили, книжками ділилася. Її теж того дня вбило. Колінний суглоб розтрощило — вона лежала посеред двору з неприродно вивернутою гомілкою. Це мої перші сльози були…

70 років мені тоді виповнилося. Подарунок на день народження, що живий залишився. У сорочці, кажуть, народився. Радіти, мабуть, треба було б.

За два місяці дах поїхав добряче

З нами у підвалі жив молодий хлопець років двадцяти. Йому в обличчя потрапив уламок, розрізав верхню губу, вибив кілька зубів і язик поранив. Покликали лікаря — із нашого ж будинку. Він прийшов, але ніяких інструментів нема, та й ліків. Загалом, зуби він руками витягав, навіть язик начебто зашити вдалося. За антисептик служила горілка.
У кожному подвір’ї невеликий цвинтар був. Як ховали? Рити стандартні могили тяжко, тим більше, що харчувалися ми не ахті… Тож викопували на півметра, клали тіло як могли, землею присипали, горбок робили, іноді кінцівки на поверхні стирчали. Родичі шукали шматки фанери, писали ПІБ, дати життя, хтось вірші…

У сховищі жили кілька немічних старих, їх туди мало не заносили. Хтось помер «природною» смертю, від стресу. Одна пара була, добрі люди, жінка мені якось кілька варених картоплин принесла, слоїк гарячої води. Я теж намагався віддячити. У мене 12 березня день народження, у неї 13-го — подарунками обмінялися.

Якось ми сидимо з її чоловіком у дворі під канонадою, а вона до сховка спустилася, знати, погано почувалася. До ранку не дожила. Близько 50 їй було. А чоловік каже, ніколи на серце не скаржилась. Ну, не знаю. Намагалися їй допомогти, але лікарів не було, тож… Він вирив невелику ямку, закопав, дуже побивався — постійно до горбка приходив, сідав, лягав, плакав. Коли мене вивозили, помахали один одному, а якби прощався з обіймами — розплакався б, мабуть.

Взагалі, за два місяці дах поїхав добряче. Сентиментальним став, плаксивим, пам'ять погіршилась. Жодного разу не вмивався, не поголився, зуби до ладу не чистив. Разів зо три, правда, вдалося прийняти імпровізований душ — коли голову мив над тазиком, вода чорна була. Ви потім відредагуєте, я так, уривками, найяскравіше…

Жили наче напівтварини

Російських солдатів бачили регулярно — вони заїжджали просто у двір БТР, танках, БМП. Деякі наші жінки вішалися їм на шию — не думаю, що то щиро, але ж.

Іду я собі якось вулицею, а мене солдат гукає. Я до кишені по паспорт, а він махнув рукою, дістав пачку цигарок. А я ж не курю, обміняв потім на тушонку. У нашому будинку був міні-маркет, після бомбардувань він закрився, господар поїхав до Києва, і росіяни цим користувалися — часто навідувалися, особливо за дармовим спиртним. Один набрав собі батарею чекушек горілки у пляшечках по 250 грамів. Вийшов, глянув на мене, подає одну. У нас за Сталіна військовополонених зрадниками називали, а люди просто вижити намагалися. Можна і мене зрадником назвати, брав із рук солдатів. Жили як могли, наче напівтварини. Моральні приниження — то страшне.

Безпосередньо ми з армією рідко перетиналися. Вони займали наші будинки, квартири, спочатку сиділи в під'їздах — боялися появи ЗСУ. Симпатії в мене до них не було, та й ненависті теж. Я сам у Росії народився, у Самарі. Серед моїх друзів — і греки, і євреї, і німці. Я по матері єврей, по батькові українець.

Адже солдати теж не дуже кучеряво жили. То води попросять, то ще щось, а якщо пляшку горілки принести, — взагалі розцілують. У нас на подвір'ї криниця була, ми там брали технічну воду — пити її не можна було. Я кажу росіянам, у вас же ж таблетки мають бути для знезараження. Так, були, кажуть, місяць тому, але скінчилися. А ваші консерви, питаю, — рагу овочеве, залишилося? Теж вже немає, відповідають. Вони харчувалися тією ж гидкою кашею з польової кухні, яку нам давали. Я дивлюся — у кожного різне взуття — чи то відбирали в когось, чи то знаходили, може, гуманітарка, загалом різне взуття, різні головні убори, обмундирування пошарпане, брудне. Не дуже їхнє командування забезпечувало.

Трагедію Маріуполя я називаю “Три А”

25 квітня рано-вранці прийшов до нас у підвал чоловік, назвав моє ім'я та прізвище — забрав мене на Білосарайську косу. Хоч і втратив десять кілограмів, але головне, все ж таки не їжа була, а гаряча вода — вперше повноцінно під душем помився. Заріс зовсім, жартома Хемінгуеєм називали, а іноді Карлом Марксом. А коли поголився-постригся – не впізнав себе – дуже змінився.

Потім перевезли нас до Бердянська — все єврейською лінією, я в Хеседі на обліку перебував. Потім у Крим вивезли до селища Миколаївка. Одужувати став, хоча психіка, звичайно, скалічена, чимало друзів і сусідів загинули.

У Криму у невеликому готелі поселили нас за рахунок єврейських спонсорів. Ставилися тепло, з турботою. Одного разу, правда, вивела з рівноваги прибиральниця — прибирала вона добре, але раптом одягла футболку з буквою Z — може, забракло розуму. А потім приїхала родина з Москви — на відміну від нас, на відпочинок, і платили чимало, як на маріупольські мірки. Хороша сім'я, двоє діточок, жінка дуже привітна. А син років десяти — у футболці з портретом Путіна та написом: «Хто мене скривдить — трьох днів не проживе». Начебто інтелігентні люди, і не розуміють, що тут біженці, які все втратили…

А 1 червня нас посадили у Мінеральних Водах на літак до Тель-Авіва. Добре прийняли, все дали — одяг, взуття люди приносять, книги навіть — я схиблений на літературі, чимало перелопатив за 70 років. Я у Нетанії живу, народ тут дуже добрий, допомогу пропонують, нікого з проросійськими симпатіями не бачив. Щоправда, племінник у мене в Хадері — наполягає, що росіяни все це затіяли, щоб американці не прийшли в Україну. Але я в Маріуполі американців не бачив, а російських солдатів щодня.

Те, що трапилося з Маріуполем, я називаю «три А»: Ад, Апокаліпсис, Армагеддон. Постійно історичні паралелі в голову лізуть: коли нас ізолювали — це ленінградська блокада; наш будинок, що опинився на лінії вогню, — це Будинок Павлова у Сталінграді. І, звичайно, біблійний Содом та Гоморра. А ще — Катон-старший, що бубонів «Карфаген має бути зруйнований». Страшні асоціації. Комусь дуже хотілося знищити Маріуполь і, гадаю, на ВВП чекає новий Нюрнберг чи Гаага.

Нещодавно ролик бачив, мовляв, місто відроджується — вулиці прибирають, поліклініки, магазини відчиняють. Люди прижилися і їх можна зрозуміти — не виправдати, але зрозуміти. Якщо ВСУ поставлять за мету відвоювати Маріуполь, і понад ним знову рвутимуться снаряди, тоді люди зненавидять Україну. Вони натерпілися, повернулися до нормального життя, хоча його рівень буде нижчим. Донеччани та луганчани кажуть, що життя в них загалом бідніше, ніж в Україні, зокрема в Маріуполі.

Що ще розповісти? Чесно кажучи, багато чого забути хочу — це погані спогади, горе, сльози.