Я народилася у Маріуполі, 11 років живу в Ізраїлі, а нещодавно народила дочку, і 25 січня приїхала до рідного міста до батьків показати онуку.

24-го о 5.30 ранку подзвонив чоловік з Ізраїлю — каже, бери малу та їдь до моєї мами у Брацлав. Але як їхати через усю Україну під час війни?

Того ж дня почалися обстріли, завили сирени, полетіли «Гради», потужний вибух прогримів — бомбували злітно-посадкову смугу аеропорту.

Мама поїхала за сестрою та братом, аби зібрати усю родину в одному місці. Поки сиділа сама, ховалася у ванній, чула, як танк відстрілювався…

Єдиною валютою стали алкоголь та цигарки

Мы жили поруч із заводом Ілліча це спальний район, але близько до центру міста. З кожним днем становище погіршувалось, сусідній будинок розстріляли з танку. У перший тиждень ми ще піднімалися з підвалу до квартири, а потім пішли до бомбосховища. Більш ніж 50 людей там жило, три великих зали, навіть з інших будинків приходили. Брат зняв акумулятор зі свого авто і провів усюди електрику, якось влаштувалися.

Відразу почали запасатися їжею, мама мала невеличку продуктову крамницю — це стало у нагоді. На другий день почалось мародерство й за кілька днів нічого не залишилось. У якийсь момент гроші знецінилися, єдиною валютою стали алкоголь та цигарки.

В нашому підвалі нікто не голодував — усі ділилися одне з одним. Згодом вимкнули воду, зв’язок, світло та газ. Воду економили, але це складно — їсти треба зварити, пити, діткам попи помити. Нас дев’ять людей було із дітьми — у сестри сім’я, у брата також. Лише на каструлю юшки і кашу 14 літрів на день виходило. У тата стояв великий акваріум на 70 літрів, рибка померла, а ми отримали воду. Плюс бойлер злили — ще 90 літрів. Ну й ведра підставляли — воду збирали.
У 25 хвилинах пішки був парк — люди там набирали, але під обстрілами, якісь знайомі пішли та не повернулися. Нам, на щастя лише один раз довелося туди йти.

Як тільки вимкнули газ, усі побігли ламати дерева, шукати дрова. Готували на вогнищі, рано вранці виходили й варили на цілий день — а понад головою літали снаряди. Я дитину годувала груддю, і вже почала вводити прикорм, отож вона їла те ж, що й ми — вибору не було.

Нашу бабусю сусіди поховали на дворі

До нас у двір одного разу прилетіло з міномету, сусіда вбило — він лежав на дворі, добре хоч холодно було. Людей просто накривали, і так і лишали біля парапетів. Поступово ховали — коли виїжджали, то у кожному дворі бачили міні-цвинтар. На момент евакуації у нашому дворі було кладовище і 10 могил, і люди продовжували рити ями. А в іншому районі 3 квітня сусіди поховали нашу бабусю — на саморобному цвинтарі на дворі. Вона від інфаркту померла, але ми не мали змоги до неї дістатися.

Одного разу я поранила руку і занесла інфекцію. За два дні почалося запалення, біля ліктя набрякло, температура піднялася — загалом, з кожним днем все гірше. Сусіди притягли якісь мазі — нічого не допомагало, були потрібні антибіотики. А де їх взяти? Дізналися, що за кілька будинків у підвалі є лікар, побігли туди під свист снарядів — тоді я побачила перші зруйновані будинки.

Подивився він, прописав курс антибіотиків, причому колоти внутрішньом'язово. Тобто годувати грудьми вже не можна. Врятувала сестра — у неї теж малюк, годувала обох. Пішли підвалами шукати антибіотики — глухо. І тут якийсь чоловік дав адресу, де лежала жінка після операції, що приймала антибіотики. Батьки мали сигарети та алкоголь зі свого магазину — і з лікарями розрахувалися, і ліки купили.

Щоправда, спочатку лише на половину курсу вдалося дістати, і лідокаїн не знайшли, укол був дуже болючим. Кололи двічі на день, а потім якийсь хлопець приніс цілу упаковку, загалом якось вилікували руку.

У деяких мам пропадало молоко, багато хто до нас у підвал заходив, питали сухе харчування для дітей та підгузки. Іноді з'являлися якісь дивні люди, котрі міняли на цигарки та алкоголь усе, що награбували.

Багато хто загинув. У моєї знайомої вбило сина шестирічного, в іншої сім'ї хлопчика півтора року — осколком. У нашому підвалі сидів юнак з перебитими ногами — з Сартани вони приїхали.

Вибухи були як у голлівудських бойовиках

Найстрашніше, коли западала тиша — після цього дуже сильні обстріли були. Коли стихало, виводили дітей на прогулянку, і одного дня сонячний день видався, всі почали виповзати. Один сусід готував на багатті, а дітки його — років 5-7, поруч грали. Був сильний вибух, йому голову відірвало, а діти вижили, але один без руки, інший без ноги залишився. На той момент лікарню ще не розбомбили, їх забрали, а далі не знаю.

Такі вибухи були... як у голлівудських бойовиках. Іноді стояв суцільний дим від пожеж, все горіло. А якось летів літак, місто бомбили, козли... і скинув щось страшне. Там будинки стояли триповерхові — земля злетіла вдвічі вище за ці будівлі. Коли батько йшов провідати нашу бабусю, проходив через цю ділянку — каже, там вирва приблизно 8 на 4 метри.

Зв'язку не було, лише чутки. Єдиним джерелом «офіційної» інформації була радіоточка — говорили те саме, і ця фраза повторювалася постійно, передаю близько до тексту: «Ми — визволителі, прийшли вас захистити і врятувати». Потім солдатам ЗСУ пропонували здатися, витягнути магазин із автомата, повісити зброю на ліве плече, взяти білий прапор та виходити у певному напрямку. «Вам дадуть можливість зв'язатися з сім'єю, а після закінчення військових дій повернетесь додому». А після цього йшла фраза з сильним південним акцентом уже жорсткіше: «Здавайтеся! Ми прийшли на цю землю вбивати ворогів». І вони чергувалися. Крім цього транслювали зведення про успіхи Росії на фронтах і, сидячи у підвалі, створювалося враження, що захоплена вже більша частина України. Коли чуєш це протягом місяця, варіант евакуації через Україну на думку навіть не спадає. Куди, коли все окуповано. Друзі були 3000-ті у черзі на фільтрацію, дуже не хотіли до Росії, але в Україну не випускали — вони вже на шляху до Ірландії.

Єдиний шлях евакуації лежав через Росію

Ми виїжджали 24 березня, тоді значна частина міста вже була під росіянами, тому єдиний шлях лежав через Росію. У нас було три машини, і вони всі вціліли — навіть шибки, це взагалі розкіш для Маріуполя. Щоправда, своє авто брат залишив. Вибиралися самі, хоч рішення далося непросто — знали тих, хто виїхав і зник.

Виїхати з міста – взагалі величезна проблема. Адже Маріуполь — місто мостів. Від нас, щоб дістатися до міської межі, треба перетнути чотири мости, і всі вони були зруйновані. Загалом чоловіки одного разу вирішили перевірити шляхи відходу, дійшли до першого зруйнованого мосту — поряд лежала розстріляна машина. А там приватний сектор — люди зняли металеву браму і перекинули як місток. Небезпечно, але потихеньку можна проїхати. 23-го до нас прийшли сусіди, збирали колону на виїзд, запропонували приєднатися.

У день від'їзду були жахливі обстріли — з хати страшно вийти. Але колона вже вишикувалася, о 7.30 ми рушили в дорогу. Навколо цього містка було розкидано величезну кількість маленьких цвяшків розміром із пів мізинця і з оперенням — на стріли для дартса схоже. Можливо, начинка для бомби.

Дорогою бачила зруйновані будинки, одні просто чорні, інші з величезними дірками, підірвані танки під під'їздами. Багато хто йшов пішки — ціла низка, ми посадили до себе скільки змогли.

Буквально за хвилину від цього мосту стояли ДНР-вівці — на пагорбі, з якого відкривався вид на все місто. Блокпост був споруджений зі спалених машин та покришок, щоб змійкою проїжджати. Величезна кількість трупів. Я, звичайно, бачила мертвих у дворі, але тут люди лежали, мабуть, давно. Усі присипані пилом. Тіло без рук, ніг та голови валялося як сміття посеред дороги. Була потрощена машина — білі ганчірки, напис «Діти» та люди в крові. Стояла черга з машин, а поруч танк стріляв просто по місту. І я бачила, де вибухає.

Вони справді думали, що врятували нас?

Уникнути прискіпливого обшуку можна було, вручивши солдатам пляшку та цигарки. У кожній машині зверху в багажнику лежав цей набір. Розмовляли вони доволі люб'язно. Навіть заспокоювали, мовляв, тут уже тихо, обстрілів нема. Звісно, ні, там уже руйнувати нема чого. Вони справді думали, що нас врятували? Перевірили документи, телефони, тато відчинив багажник, солдат забрав пакет, сказав, що можемо їхати. Така ж історія у сестри та брата. Речі не перевіряли. Запитували, де мій чоловік — удома, кажу. Показувала виключно свій даркон, хоча я маю і український паспорт. Жодної ролі це не зіграло.

В інших перевіряли машини, деяких чоловіків роздягали. Їдемо далі — так само висаджені в повітря машини, так само лежать трупи. До виїзду з міста було чотири блокпости. На кожному перевіряли документи, спитали, як я тут опинилася. Дитині тоді було 8 місяців, деякі сюсюкали…

До російського кордону нарахувала понад 20 блокпостів. Маршрут змінювався, багато мостів було підірвано. Багато військової техніки — танки, БМП із V та Z. Навіть якісь представницькі машини були чорні, без номерів.

Один військовий на КПП попередив: про туалет у полі забути — все заміновано, на узбіччя не з'їжджати. Коли від'їхали від міста 20 кілометрів, бачимо, прямо в полі стоїть «Град» і б'є по Маріуполю. Це жахливо було.

Доїхали до якогось містечка у ДНР, де сказали пройти фільтрацію. У мене досі папірець зберігся, який дозволив перетнути російський кордон.

У поліції сказали принести ксерокопії документів, але ж у нас тільки гривні, а поміняти ніде. Така безпорадність. Хотіла купити в магазині вологі серветки — дитину протерти, одноразову ложечку, аби кашею погодувати. А рублів немає, і місто заповнене такими ж біженцями.

Життя у ДНР просто зупинилося

ДНР це щось страшне, життя там просто зупинилося. Інтернету немає, переночувати ніде, темніє. Черга до поліції величезна. Мама бігала, шоколадки пропонувала за ксерокопію, — ніхто не погоджувався. Тато знайшов людину, яка погодилася поміняти 100 доларів на рублі... Зробили копію, отримали анкети — тепер треба реєструватися. Яка машина, хто в ній їде, де були до цього, чи допомагали ЗСУ, чи підтримували контакт з українськими військовими тощо. Стоїмо в черзі чотири години, темніти починає… Мама у мене бойова, пішла до головного: прийміть нас, троє дітей у машині сидять. У брата донька — 9 років, у сестри хлопчик — рік і 10 місяців, і моєї 8 місяців. Зрештою, цей начальник подивився на маму: їдьте потихеньку, вас впустять.

Далі проїжджали Микільське, Докучаєвськ, Добропілля, Амвросіївку, за кілька годин під'їхали до кордону з Росією. Там стоїть будка і прикордонник попереджає, мовляв, без реєстрації не випустимо! Повертайте, кажуть, тут є селище, реєструйтесь у відділенні поліції. Там взагалі жодної людини, зустріли, не повірите, як рідних. Завели до актової зали, там ліжка стояли, чай, кава, печиво. Показали, де можна помитися. Дехто цікавився обстановкою в конкретних районах Маріуполя — там близькі, сестри, брати. Вони плакали, ми плакали (плаче).
Виділили для кожного по співробітнику, розвели по кабінетах, але все одно чоловіків поділили, перевірили татуювання, кожного сфотографували у профіль та анфас, взяли відбитки пальців. Відсканували усі паспорти, перевірили усі телефони.

Власне, це допит: коли прилетіла, де живуть батьки, де прописані, дата їх народження, номери телефонів. Одне й те саме про кожного члена сім'ї. Де живеш, чим дихаєш і все записували.

Побачивши ізраїльський паспорт, зателефонували до МНС Росії та повідомили, де я перебуваю. А звідти зв'язалися із посольством.

Ми не знали ще, де сестра тата з сім'єю, чи вони живі. А під час перевірки паспортів один співробітник каже: знайоме прізвище. Десь учора його бачив. Гортає книжку, і точно — є всі батькові родичі, які вчора виїжджали.

Ніколи ні від кого не чула, що вони хочуть до Росії. Жодного разу

Отримали, нарешті, ці папірці з печаткою та підписом. І з ними рушили у бік російського кордону. Коли підійшла наша черга, завернули убік, як і всі машини з українськими номерами. Години дві просто сиділи, потім забрали документи, довго не віддавали, потім забрали чоловіків — тата й брата. Той самий допит — роздягали, брали відбитки тощо.

Потім перевіряли машину — ще годину приблизно, і ще кілька годин стояли. Загалом, сім годин зайняло, о першій годині ночі відпустили. Хотіли зняти готель, але все переповнено, довелося їхати вночі до Ростова. Там і заночували, привели себе до ладу, поміняли долари — курс не пам'ятаю, але якщо у гривнях це було майже 2000 доларів, то в рублях нам дали еквівалент $700.

Метою була Грузія, залишатися в РФ ніхто не хотів, ми ще у підвалі це обговорювали. Чотири рази зупинялися в готелях — на ресепшені були в курсі всіх пристрастей, ми ж не єдині отак їхали. Місто знищене, його немає. Та й по біженцях видно — місяць не милися, все багаттям і сажею пропахло. Всі все розуміли, багато хто плакав, дехто вибачався. У мами двоюрідний брат у Москві живе — теж дзвонив, вибачався.

Я виросла у Маріуполі, закінчила там школу та інститут, регулярно поверталася до родини. Виїхала у 22 роки. Ніколи ні від кого не чула, що вони хочуть до Росії. Жодного разу. Особливо після 2014 року, коли Маріуполь бомбили. А скільки біженців із Донецька тоді було! Яка Росія? У Маріуполі добре розуміли, що таке ДНР, ЛНР і хто це творив. У цей приїзд я шаленіла від міста — чистого, гарного, сучасного — в ньому хотілося жити, працювати, було, куди піти. Все у минулому часі.

У Північній Осетії зупинилися, то люди на КПП почали підходити, пропонувати переодягтися, їжу, воду. Тільки один інцидент був — машину з братом та сестрою зупинив поліцейський, мабуть, на лапу хотів. Після всього, що було, це просто смішно. У Каті дитина втомилася сидіти в автокріслі, її на коліна посадили. Ну, будемо виписувати штраф. А брат на взводі був — у нього серйозний бізнес у Маріуполі лишився, а тут — ні квартири, ні роботи, він їде кудись у машині сестри із голою дупою... І оце йому зараз випишуть штраф. «Ну, виписуй, — каже. — У мене вже й так усе забрали, пиши». Той микулиться, гроші хоче. «А ти що, нас у всьому звинувачуєш», — питає. Потім мовчки віддав документи та відпустив.

На кордоні намагалися виманити український паспорт

На російсько-грузинському кордоні провели п'ять годин — знову чоловіків допитували, відвели убік, і те саме: де народився, що робив, знову роздягали, знову відбитки пальців, перевірка телефонів.

Я скрізь показувала ізраїльський даркон, але тут прикордонник його забрав.
— Як ви потрапили на територію Росії?
— Тобто? Офіційно перетнула кордон.
— Але ж ви давали не цей паспорт, а український.
— Перевірте, я кажу, жодних інших паспортів я не пред'являла. Та й папірець про перетин у мене був із номером ізраїльського даркона. Я його показала.
— Вам не поставили печатку.
— То це я маю вашу прикордонну службу контролювати?

Тут мама підходить, питає, що сталося? «Мені потрібен її український паспорт, їй не поставили печатку», — каже прикордонник. Мама взяла всі наші паспорти — у них також немає жодних печаток. «Справа не в штампі, а в паспорті, — каже, — вона цей паспорт не пред'являла на кордоні». Смішно та й годі.

Повели мене до кімнати, паспорт не віддали. Чекайте, кажуть, і телефон із собою візьміть. За 20 хвилин до мене підійшли два співробітники: а де ваш паспорт український?
— Який паспорт, я ж вам кажу, маю тільки ізраїльський.
— Але ж у вас є український паспорт?
— Ні.

Другий приходить: «А ви давали український паспорт, так?»
— Я давала ізраїльський, ви його загубили?
— Ні-ні.

Пішов. Дивлюся, іде моя мама з дитиною. Підійшла до охоронця, пустіть, каже, внучку годувати час. Її пустили, мене відвели до іншої кімнати з дитиною. Дали погодувати грудьми. А тут донька плакати почала, хотіла спати, і це трохи прискорило процес. За 15 хвилин підійшло ще двоє співробітників із питанням про український паспорт. Потім піднялися до кабінету — там сидить серйозний дядько, і знову ті самі питання, хто де живе, де знаходилися, дані родичів, номери телефонів. І знову десять питань про український паспорт, ну де ж він, чому його немає, куди він подівся, він дуже потрібний. Ви розумієте, багато підроблених ізраїльських документів.

Знаєте, що, кажу, можу вам показати внутрішній ізраїльський паспорт, ізраїльське свідоцтво про народження дочки, свідоцтво про шлюб тощо. Навіть дивитися не схотіли. І насамкінець запитує: де ви знаходилися протягом військово-рятувальної операції? Стукнути хотілося його за це запитання! Спитав навіть, як ми ходили до туалету. Я не посоромилася, усе докладно йому описала — цебра, пакетики тощо. Він усе це записав. Потім відкинувся на крісло, і питає: «А ви у щось вірите, у бога, наприклад?» Ні, — відповідаю. Я ще з ним про бога розмовлятиму.
— А в якихось духів?

Я не обманюю, не знаю, навіщо це їм.
— А в якийсь камінь?
— Ви це серйозно?
— Так, серйозно, ось деякі вірять у сни віщі.

На цьому допит закінчився, мій телефон розрядився у нього на столі. Ми забрали документи, коли почали йти, він вибачився: ви ж розумієте, це наша робота. Потім простояли ще півтори години, чекали, поки брату віддадуть документи.

У Грузії прийняли як удома

Митницю до Грузії пройшли за 10 хвилин. Перше, що я там побачила, — це український прапор. Я дуже люблю цю країну, але зараз нас узагалі прийняли як удома. Я в Україні стільки жовто-блакитних прапорів не бачила – на трьох будинках нарахувала десять. Музика українська грала, скрізь написи «Слава Україні!», у деяких магазинах українцям хліб безкоштовно роздають. Чоловік надіслав гроші, але з нас принципово не взяли за житло, навідріз відмовилися. Хазяйка сказала, мовляв, це буде допомога від мене Україні. Окремий будиночок дала, нагодувала нас…

Брат знайшов собі квартиру, коли довідалися, що він з України — жодної копійки з нього не взяли, а ввечері всю родину приїхали розважати. У моєї сестри зуб зламався — у стоматологію пішла, коли дізналися, звідки, нічого не взяли.

У Грузії ми пробули тиждень, за мною прилетів чоловік і забрав нас із донькою до Ізраїлю.

Батьки залишилися поки що в Грузії. Брат відвіз сім'ю до Італії, повернувся до Маріуполя. Він мав два друкарських виробництва, одне підірвали, друге вціліло — там дуже дорогі машини. Вивезти в Україну не вдається. Каже, гроші не потрібні, витрачати нема куди. Пишу йому, Кириле, у Росії — дефіцит паперу, май на увазі. Він відповідає: «Думай, що пишеш». Усі там зараз дуже стежать за мовою.

На те, щоби домовитися про перепоховання бабусі, пішло кілька тижнів. З'ясувалося, що новою владою вже складено відповідний список, і наша бабуся в ньому 20 000-на! Питання вдалося вирішити за 600$, її ексгумували та поховали на цвинтарі поруч із чоловіком.

Знайомі розповідають, що на складі «Метро» лежить гора трупів, і люди шукають там зниклих рідних. Стоїть сильний запах, оскільки тіла розкладаються…