24-го прокинулася о четвертій ранку від двох потужних вибухів неподалік будинку. І зрозуміла, що почалася війна, хоча важко було повірити. Склала до рюкзака документи, гроші, взяла 14-річного сина, кота, і пішла на роботу. Кілька годин було відносно тихо, але о 8.15 знову почалися обстріли, і більше не припинялися.

Працювали та жили в лікарні, спали на стільцях

Усі пам'ятали 2014-й рік — сподівалися, що за тиждень-другий війна припиниться. Але переговори закінчилися нічим, а другого березня відключили Інтернет, електрику, газ, воду… Іноді комусь вдавалося спіймати Мережу, і з'являлася надія — будуть наступні переговори, ще одні. Але бої ставали дедалі ближчими й інтенсивнішими — вже додому прилітало, і цивільних багато надходило з осколковими пораненнями. І ми перестали чекати на диво, та й вибратися з міста стало нереально — на всіх дорогах стріляли. Тож продовжували працювати у лікарні, там і спали на стільцях – у коридорі адміністративного корпусу. Деякі з родичами прийшли, вважаючи, що у лікарні безпечніше.

А потім поряд впала авіабомба, повибивало всі шибки, уламками посікло машину, що вибухнула. Так було розвіяно міф про «безпеку», і довелося спуститися до підвалу. Ще їздили амбуланси, які використовувалися для евакуації частини людей.

28 лютого до нас прийшли зі скаргою на сильний запах газу. Почали шукати джерело та виявили в будівлі найближчої аптеки перебиту осколками газову трубу. Після чого наші лікарняні сантехніки знайшли вентиль та вручну його закрутили.

Щоправда, таких будинків у місті було багато, тож газ незабаром перекрили. Води теж бракувало, але її зливали з батарей та використовували для технічних потреб. Неподалік від нас була пожежна станція — звідти теж іноді привозили. За кілька днів по цій станції почали вести прицільний вогонь, і, зрештою, роздовбали.

Електрики не було, але генератор забезпечував операційний блок. Цей генератор ми обклали мішками з піском, від нього можна було зарядити телефон. Мережа зникла, тому використовували смартфони як ліхтарики. Хоча не дуже зловживали — усі вікна надвір, а там сильно стріляли…

Нас із перших днів стали вбивати

Як харчувалися? Вранці кип'ятила чайник, засипала в глибоку тарілку гречку, заливала окропом, закривала другою тарілкою та замотувала ковдрою. За кілька годин гречка була готова — і варити не треба. Так, не дуже смачно, одноманітно, але що зробиш. Пам'ятаю, сидимо ми в підвалі, і я кажу мрійливо: все віддала б зараз за пляшку коли. І того ж дня нам волонтери кока-колу привезли — я зробила фото, син сидить задоволений, як слон.

Холодно було так, що аж ноги викручувало, довелося взяти ковдри з відділень, багато хто захворів. Тулилися один до одного, так тепліше, в зимовому одязі спали, шапках… Понад 30 лікарів так жили, медсестри, санітарки, та з інших лікарень медики залишалися — ті, хто до своєї роботи не зміг дістатися. Усі розійшлися по відділеннях та працювали. Плюс сантехніки, електрики, волонтери, які просто хотіли допомогти. Ліфти не працювали, поранених у приймальному відділенні швидко сортували, робили невеликі операції, а далі їх треба було вручну піднімати або до основної операційної, або до відділення.

З першого ж дня цивільних серед поранених було набагато більше, ніж військових — приблизно п'ять до одного. Адже людям доводилося виходити з дому — родичів шукали, їжу добували, намагалися виїхати … Здебільшого, з мінно-уламковими пораненнями надходили, з перших днів — багато дітей.

Є відоме відео з Маріуполя, на якому наш лікар-анестезіолог на прізвище Білаш відкачує маленьку дівчинку. Ця родина – батьки та донька 3,5 років – вирішила евакуюватися. Потрапили під обстріл, їх привезли до нашої лікарні, намагалися врятувати, але вони померли у приймальному відділенні…

Не секрет, що Маріуполь досить проросійське місто, і якби у мирних умовах пройшов референдум, не виключаю, що багато хто проголосував би за приєднання до Росії. Але нас із перших днів почали вбивати. Просто під'їжджали на танках і розстрілювали — горіли будинки, люди з осколками на вулицях лежали, дуже багато вбитих. Можливості зв'язатися із зовнішнім світом немає, ліки закінчилися.

Мобілізовані з ДНР та ЛНР кидалися на лікарів із автоматами

Приблизно 12-13 березня до нас увірвалися росіяни, почали шукати солдатів ЗСУ, казали, що прийшли нас звільняти. Ми запитуємо: "А від кого?" Вони у відповідь: "Ви нічого не розумієте, вас тероризують".
Тобто, це ми не розуміємо? Ми мали роботу, сім'ї, мали житло. А ви – «визволителі» – нас вбиваєте, руйнуєте будинки. Навіщо? "У нас завдання", - відповідали росіяни.

Ми наївно вважали, що лікарні не чіпатимуть, це нейтральна територія, тут допомагають усім. Так їм і говорили, мовляв, вам же ж теж своїх поранених доведеться десь лікувати.

Але незабаром під'їхав російський танк та розстріляв лікарню. У нас три відділення — приймальня, два поверхи хірургії та лор. І танк відкрив вогонь — обвалилися перекриття, дивом вижила частина пацієнтів, але в результаті обстрілу там не те, що вікон, стін не залишилося. Тяжкі хворі (це нейрохірургія) опинилися практично на вулиці. Самі росіяни розташовувалися в адміністративному корпусі, його, ясна річ, не зачепили, а їх штаб був на станції переливання крові.

На заміну регулярним військам РФ прийшли мобілізовані у ДНР та ЛНР. Саме вони й “охороняли” лікарню. Пиячили, одразу виламали всі двері, пограбували все, що змогли, кидалися на лікарів з автоматами, мовляв, спробуєте піти з лікарні – розстріляємо. Потім виявилося, що вони не тільки пограбували все, але й відкрили наш харчоблок, і щоб завоювати симпатії населення, почали роздавати продукти.

А далі вони пішли по будинках та підвалах, де ховалися люди, сказали, що наближається зачистка, пошук шпигунів, солдат ЗСУ, і відправили всіх до лікарні. І до нас із усього району стали прибувати люди – з дітьми, тваринами, речами. ДНР-вівці розпорядилися всіх їх розмістити та годувати. Ми обурилися: чим? Ви самі роздали всі запаси. Ми навіть про пацієнтів не можемо належним чином подбати.
Вони, правда, потім привезли польову кухню, і двічі на день годували людей, яких зігнали із підвалів.

За словами їхнього старшого, до 20 березня їм поставили завдання повністю захопити Маріуполь. А потім, каже, все налагодиться, приїде нова адміністрація, вам швиденько збудують нові будинки і компенсацію ще дадуть.

Міністр охорони здоров'я ДНР запрошував залишитися «у них» працювати

19 березня над лікарнею підняли російський прапор, але інтенсивність обстрілів не знизилася, тобто до зазначеної дати місто вони не взяли. Тільки розповідали, мовляв, ваш «Азов» прикривається людьми, але це вони у лікарні зі зброєю та гранатометами сиділи, а не «азовці». А поряд пацієнти лежать, лікарі працюють.

У Маріуполі є лікарня №3, де був пологовий будинок, який розбомбили, і до нас привезли всіх цих поранених породіль з дітьми — більш нема куди.
Одного дня ми виявили, що на даху ловиться Мережа. Це небезпечно – могли зняти снайпери, але був шанс до когось додзвонитися. І ми стали ходити на 7 та 8 поверхи, дзвонити знайомим, шукати новини в Інтернеті, дізналися, що у Facebook є номери волонтерів.

Приблизно 20 березня приїхали якісь великі російські чиновники, отако і сказали, ми з Москви. Депутати набігли, радники голови ДНР, їхні помічники тощо. Згодом прибув міністр охорони здоров'я ДНР мало не зі своїм шефом — головою «республіки». Почали дякувати за те, що зберегли лікарню, запрошували залишитись у них працювати, зарплату нормальну пропонували тощо. Ми відмовилися, але сказали, що не покинемо лікарню, доки не надішлють нову команду медиків. На тому й зійшлися, солдати вже не погрожували, що нас усіх розстріляють.

Заміна мала прибути в суботу, 23 березня. На той же день ми домовились із волонтерами. Нас із сином довезли до Володарського, там просто на вулиці переночували, тушонку дали, макарони… А наступного дня автобуси рушили у бік Запоріжжя.

Дорогою пройшли десятка півтора блокпостів ДНР — усіх чоловіків виводили із салону, перевіряли татуювання, мозолі, телефони. Сказали видалити всі фото зі сценами руйнувань, пораненими, всі чати з «крамольним» листуванням тощо. Зазвичай, шлях до Запоріжжя займає 3-4 години, ми провели в дорозі більше 30.
Їхали в нікуди, аби подалі звідси. У мій будинок потрапило, розійшлися панелі, балкон відірвало, у квартирі теж усе шкереберть. І до будинку батьків прилетіло, він горів.

Дитину до Ізраїлю відправили, а бабусю до Росії

Ще взимку ми думали про програму НААЛЕ (завершення середньої освіти в Ізраїлі), син дивився матеріали, відеоролики, а виїхавши на велику землю, дізналися з чату «Сохнута» про програму Кдам НААЛЕ для підлітків, яким не виповнилося 16 років. Сіли на евакуаційний потяг до Львова — у нашому купе їхали 12 людей та кішка. Взагалі, у кожному купе було по 2-3 тварини, і ми їх по черзі приносили дітям і дорослим погладити та потискати – це дуже сильна психотерапія.

Потім вирушили до Будапешта на консульську перевірку — там почалися свої проблеми. Консул зажадав витяг із свідоцтва про народження чоловіка, який можна отримати у РАГСі лише на території України. Отож залишила сина з друзями і повернулася в Україну за цією випискою.
Знаєте, що мені у РАГСі Ужгорода сказали: «А навіщо вам виписка, якщо є оригінал, і він головніший?». Іншими словами, витратила останні гроші на дорогу заради дивного документа. Якщо чесно, виглядає як знущання, особливо коли тобі так важко морально та фізично. Але, слава богу, все недарма, Сашко пройшов на програму, чекає на рейс!

Так що дитину до Ізраїлю відправили, а бабусю до Росії, у нас родичі у Москві та Підмосков'ї. Хоча з початком війни спілкуватися з ними я не можу. Запитання на кшталт «А як у вас справи?» здаються, м'яко кажучи, недоречними. Якось сказали, мовляв, нічого, бабуся ж війну пережила, і дідусь пережив, не хвилюйтеся, все буде гаразд. І що на це відповісти? Що бабуся пережила війну з фашистами, а ви зараз поводитесь як фашисти із нами?

Замість післямови. Через три місяці.

Я осіла у Львові, знайшла відносно недороге житло, викладаю англійську дистанційно. У кризові моменти організм мобілізується, а через кілька місяців починає збоїти. Болячки вилазять, з нирками проблеми, холод дається взнаки.

Не хочу їхати з України, адже в Маріуполі залишилися батьки — іноді через волонтерів вдається передати їм ліки, якісь речі. До смішного доходить — сірники хотіла відправити, а вони у нас усі з прапором України на коробці… Зрозуміти, що там зараз відбувається, складно — ті, що залишилися, запевняють, що все гаразд. Конкретний приклад. У квартиру знайомих, які сиділи у підвалі, прилетіло й випалило все — документи, гроші, всі речі. І вони залишилися жити у підвалі. На роботу їх не беруть, бо немає документів, гуманітарну допомогу не дають із тієї ж причини. Але на всі пропозиції виїхати на велику землю відповідають відмовою – у нас, мовляв, усе нормально. У підвалі, взимку. І таких багато.

Для нас це жахливо – дитячі спектаклі на гігантському цвинтарі
Моїм батькам за 80, їм страшно рушати з місця, крім того, їхню квартиру обчистять одразу після від'їзду. У будинку вибиті всі вікна, але нова влада вставила лише ті, що виходять на вулицю. Квартира батьків «дивиться» у двір — у них також усе рознесло, балкон відірвало, але відновлювати ніхто не поспішає, з вулиці ж не видно.

А багато хто радіє — театр нам ремонтують тощо. Для нас це жахливо – дитячі спектаклі на гігантському цвинтарі, а для них – радість. Діти до школи пішли, на уроках (російського) патріотичного виховання сидять — ось і думаєш, як нам потім із цим жити? Ми не виженемо цих людей у Росію і не скажемо Росії забрати їх із собою, але стає трохи лячно.

Але повернення — це й економічне питання. Якщо біженці не мають грошей на оренду житла у Великій Україні, а умови в Європі — знаю це за розповідями, іноді вкрай важкі, люди повертаються навіть до Маріуполя.
Наразі з'ясовується, що багато хто загинув. Друзі батьків, наприклад. Мама пішла їх провідати, піднялася на четвертий поверх і побачила, що снаряд потрапив у квартиру. Там вони й згоріли. Не витягти їх, ані поховати не було змоги.

У сина є однокласник, тата якого вбило снарядом у квартирі. Дитина з мамою вижили, хлопчика потім евакуювали, він брав участь у зустрічі із Зеленським — був сюжет на ТБ.

Є приятелі із сусіднього мікрорайону, мають доньку 17-ти років. Там голову сім'ї також убито. Багато хто просто не виходить на зв’язок — ми в чатах шукаємо один одного, але не всі відгукуються. Не факт, що їх нема в живих, але надії все менше.

Сашко навчається в Ізраїлі, живе у молодіжному селі під Нетанією, спортом захопився. Адміністрації велике спасибі — дітьми займаються, їх розважають, відволікають, намагаючись «перебити» негативний досвід війни та евакуації.

Московських родичів я заблокувала, що вони мені можуть сказати? Як усе в нас буде добре? Не буде. А я їм що можу побажати? Щоб їхніх чоловіків призвали на війну? Навіщо псувати один одному нерви?