Ми на шостому поверсі жили, лоджія на аеропорт виходить, і 24 рано вранці дружина кричить: «Вибухи, війна!». І тут з'явився величезний гриб — знати по складу боєприпасів вдарили, чи з паливом…

Літаки з аеродрому прибрали, може, чекали на атаки. Один тільки старий борт залишився — його місто купило, щоб у парку поставити і дитяче кафе там зробити — ось у нього росіяни потрапили, і потім хвалилися…

Першого ж вечора росіяни опинилися під Мелітополем

Шок був, звісно. Адже нас заспокоювали — все під контролем тощо. Відомості були інші, але не вірилося, що Росія піде на Україну.

Ми на подвір'я спустилися, сусіди запитують один одного — це правда, чи не помилка?

Мелітополь — своєрідне місто, більшість тут за Україну, але були й ті, що зловтішалися — ура, Путін скоро нас візьме. І багато зрадників. З близьких до годівниці — працювали у виконкомі, засідали у міській та обласній радах. Багато хто з поліції пішов у комендатуру та «народну міліцію».

Першого ж вечора росіяни опинилися під Мелітополем — а це ворота до Криму. Там перешийок вузький, сільська дорога на насипу — дві машини насилу розходяться, так отож жоден з мостів не підірвали, хоча всі були заміновані. Гадаю, не обійшлося без зради. Бо надвечір під Мелітополем уже стояла колона російської бронетехніки.

А вранці вони пройшли проспектом, просто під нашим балконом колони рухалися, все тремтіло... Перші дні нікого не чіпали, хіба що СТО обстріляли і кілька приватних будинків згоріли. У самому місті СБУ захопили, райвідділ, поліцію. А потім почали пресувати. Заступник начальника військкомату прийшов до них зі списками учасників АТО, мером поставили секретаря міськради Галину Данильченко.

Коли у Мелітополі стали виходити на проукраїнські мітинги, росіяни підтягнулися, спочатку лише в аеропорту сиділи, а потім багато їх до міста зайшло. Ми самі один раз пішли на такий мітинг і багатьох там знали. Потім почали розганяти, стріляли у повітря, кількох поранили у ноги, але не на ураження. А останній мітинг розігнали дуже жорстко, наздоганяли, били, людей 50 затримали. Це тижнів за два після початку окупації приблизно. Після цього люди не виходили.

З появою списків почали викрадати бізнесменів, активістів, журналістів затримували. Директорів шкіл змушували на російську навчальну програму перейти, а там місяць навчання лишався всього. Вони писали заяви про звільнення, а їх затримували, вивозили кілометрів на 10-20 за місто та випускали – залякували так. Мера викрали нашого, Івана Федорова, потім обміняли на російських полонених.

Наших знайомих фермерів розстріляли та кілька днів не давали поховати

Міськвиконком одразу пограбували — комп'ютери, оргтехніку. Спорттовари грабували — росіянам треба було переодягнутися у цивільне. Вони швидко змішалися з натовпом, боявся на вулиці слово сказати — не знаєш, хто поруч. Щоправда, часто змінювалися, спочатку ДНРівці стояли, потім прийшли росіяни. Коменданта поставили. Своєвільничали.

Знайомий розповідав, як вони з бригадою вежу за містом будували. Їздили мікроавтобусом з інструментами щодня через блокпост. Завжди пропускали, а одного разу показують на одного хлопця – цього залиште. Вся бригада стала дибки, ви чого, ми без нього не зможемо і т.п. А які претензії до нього? Та дивився на мене недобре, — каже солдат.

Одного разу росіяни проїхали містом, розстрілявши вітрини супермаркетів та магазинів електроніки. За день усе розграбували — і місцевих кликати не довелося, і окупанти шкоди не мали.

В аптеках черги божевільні, зникли ліки від тиску, серцеві, а в людей же стрес — саме тоді вони й були потрібні. Хліб пекти майже перестали, величезні черги виникли, а це створювало ажіотаж, бо брали із запасом. Виручали заміські бази та будинки відпочинку, у них були запаси до майбутнього сезону. Селяни приїжджали — ставали просто посеред вулиці та продавали городину. Голоду не було, але дефіцит відчувався.

Банки та банкомати майже не працювали, дружина пенсію намагалася отримати 10 днів. О 6-й ранку вставала, записувалася. А ті, кому листоноші приносили, взагалі без пенсії залишились. Або в кого кнопкові телефони — вони не могли перевести у готівку, тільки в банку за паспортом. Якось на пошту привезли три мільйони гривень — пенсію, зайшли люди з автоматами, все забрали.

Гривень залишалося дедалі менше, і ситуація погіршилася. Ділилися, як могли – у нас дівчина на першому поверсі з трьома дітьми жила – ми над нею шефство взяли. І ще одній родині у селі — молода пара, 4 дітей, також допомагали.

Із бензином проблеми виникли. А іноді просто машини зупиняли та забирали. Багато хто пересів із крутих іномарок на прості «Жигулі» — такі вони не чіпали.

Спочатку забирали телефони — перевіряли і не повертали. Але взагалі перехожих не часто затримували, частіше тих, хто на машинах. Знайомих наших фермерів розстріляли з усією родиною в джипі. І поховати не давали кілька днів, вимагали ще один джип. Коли син пригнав машину, дозволили трактором дотягнути джип із тілами до села.

Кожен ранок починали з пошуків ліків

У центрі міста розстріляли онкологічний центр — там величезний червоний хрест, здалеку було видно, тільки збудували. А поруч старий корпус двоповерховий. Ось по другому поверху вони з БТР і вдарили — там знайомі наші працювали, там операційна, перев'язувальна були. Це ще на самому початку окупації.

Заводи почали грабувати, обладнання вивозити до Криму – від нас 120 кілометрів. Євгена Балицького із Опозиційного блоку призначили «губернатором» Запорізької області. Про нього давно все було відомо. Коли 9 травня мітинг відбувався у День перемоги, він обов'язково збирав ряжених комуністів — брали червоний прапор, чіпляли георгіївські стрічки та йшли окремою колоною. Але й інші були. Одного знайомого поліцейського зустрів — він сам підійшов, розумієш, каже, у мене ж сім'я, треба годувати, намагався виправдатися.

О 16.00 місто пустіло. Всі по хатах ховалися. Не могли ми витримати цю напругу. Дружина втратила 10 кг, я підтягнув пояс на дві дірочки. І не тому, що голодували. Просто така атмосфера. Їде КАМАЗ російський — упоперек дороги став, вилазить автоматник, і всі машини зупиняє, перевіряє. Не подобається хтось — забирають. Ще до нашого від'їзду 200 людей викрали — багатьох відпустили, а хтось зникав без сліду. Крім того, дружина на щитовидку хвора, вона п'є еутирокс — його не було ніде і замовити не можна. Щоранку починали з його пошуків. У результаті вона перестала розмовляти, а їхати не хоче… Увечері ми посварилися, але все-таки вирішили вибиратись і сусідку з дітками забрали з першого поверху. У нас на Запоріжжя можна було виїхати, але приватники таксу підняли до 150 доларів з особи. А на евакуаційні автобуси черга величезна, вона тиждень туди ходила з дітками — шість, чотири та півтора роки — не вдавалося сісти.

«Та не бійтеся, ви вже дома»

Отож, написи «Діти» вона приготувала, білі ганчірки. 9 квітня це було. Дорогою багато техніки розбитої стояло, хоча частину вони до Криму вивозили. На блокпостах приниження — самі якісь забиті, голодні, але сигарети клянчать і лізуть скрізь. До кишень, у сумочку жіночу. Телефони потрібно почистити до заводського налаштування, речі всі вивертали, чоловіків роздягатися змушували. Але хтось нормально себе поводив: «О, дітки. Не бійтеся, у дядька також є дітки». За 70 кілометрів 15 постів пройшли.

Мости розбиті, об'їжджали селами, через річки, на узбіччях машини стоять обгорілі. Останнє село перед контрольованою територією — Кам'янське — розбите вщент, ні дахів, ні вікон, ні дверей, їдемо вулицею, місцеві жителі байдуже дивляться на колону.

— Можна в туалет зайти?

— Та йдіть…

На самому виїзді із села блокпост знову зупинилися. І тут бачу нашивку на рукаві у солдата, дружині говорю: «Валю, наші!». Вона як розплачеться, я не можу заспокоїти, військовий підійшов: «Тіточка, а ви чого плачете»? А вона слова не може сказати. Ми обійнялися. «Та не бійтеся, ви вже вдома». Тільки телефони вимкнути попросили — далі Токмак, Пологи — там бої йдуть і, якщо запеленгують, може “привіт” прилетіти.

Вже коли перетнули КПП, сусідка наша розповіла, що її чоловік в ООС. Ми були шоковані. Дівчинку відвезли на вокзал — вона вже в Німеччині. Зустріли нас у Запоріжжі як рідних, а звідти ми до Черкас відправились — це батьківщина моєї мами, Пінкусович її прізвище. У «Яд Вашем» є дані всіх моїх предків розстріляних. Дядько мій, який живе в Ізраїлі, був урятований у дитячому притулку українською медсестрою Ганною Шулежко — Праведницею народів світу. Чотири роки йому тоді було. Батьків розстріляли, а його Ганна встигла забрати. Він її «мамою» називав до останнього дня.

«Все ви брешете»…

У Черкасах звернулися до відділення «Сохнута», відправили нас до Львова, звідти на базу до Трускавця, а потім до Будапешта. Люди з великої літери, стільки уваги ми у своєму житті не бачили. Ми повинні були у червні летіти до дядька Володі до Ізраїлю, а тут таке. Ми цього року 50-річчя весілля святкуємо. Усе залишили та поїхали. Щоправда, добро на репатріацію нам не дали, оскільки 1921 року мій прадід прийняв християнство, хоча 1943-го був розстріляний з усією родиною як єврей. Його прізвище є у списках «Яд Вашем». Дозволили в'їхати лише за гостьовою візою на три місяці (щоправда, її продовжують до кінця війни, — прим. ред.).

У мене один син у Росії живе, та й ми колись у Магадані працювали, квартиру там отримали, з багатьма дружили. Дехто ще 2014-го відвернувся, з іншими досі спілкуємося, але ніхто не вірить у те, що відбувається. Дзвонить один товариш із Магадана: «Доброго ранку! А навіщо ви поїхали?».

— Андрійко, у вас, може, й добре, а ми в окупації були.

— Та годі.

— Ми біженці. Одна валіза і рюкзачок.

— А чого ви побігли, там же ж наші прийшли.

Двоюрідна сестра дружини з Таганрога дзвонила: "Ну що, вас можна привітати, ви вже росіяни?". Ми їй шлем фото, як натовп танки не пропускав, не вірить.

У іншої нашої родички дві сестри мешкають у Курську. Запевняють її, що б'ють лише по військових базах. Вона розповідає, що немає Маріуполя, половину Харкова знесено. «Та що ти розповідаєш, наші не стріляють по мирних, що ви брешете».

У роки Великої Вітчизняної під Мелітополем точилися бої – німецький Східний вал тут проходив. Саме по цій лінії росіяни зараз окопалися.