Батьку було сім, коли 1941-го він разом із мамою (мене назвали на її честь) їхав до евакуації на Урал. Через 80 років йому довелося згадати — як жилося під бомбами, як сиділи в підвалі, збирали документи в тривожну валізку.

Досі таке відчуття, наче дивлюся фільм

Про початок війни дізналася від сина — той зателефонував о п'ятій ранку 24 лютого. Вони з невісткою жили біля телевежі, обстріляної в перші години. Спросоння нічого не зрозуміла. Незважаючи на всі попередження, не можна було уявити, що Росія наважиться бомбити житлові квартали мирного міста, а над головами проноситимуться крилаті ракети, запущені з боку Білгорода. Але це сталося, і при черговому нальоті ти опиняєшся на підлозі.

Коли на третій день війни на майдані Свободи прогримів дуже сильний вибух, нас просто підкинуло. Про поведінку росіян у Сирії ми знали, але вони так само вчинили і з російськомовним Харковом. Досі відчуття, наче читаю книгу чи дивлюся фільм — це захисна реакція психіки, оскільки все, що відбувається, просто в голові не вкладається.

Лев Вульфович Тумаркін: Одну мою знайому, що жила біля АТС, за півгодини до влучення ракети вивів із дому син. Всю її квартиру рознесло. А будинок навпроти, де жила інша знайома, взагалі звалився.

Броніслава Громова: Свого часу ми мали безліч знайомих у Росії. Одразу після початку війни зателефонували родичам з Казані і почули, мовляв, ви 8 років бомбили Донецьк, отримуйте відповідь. Хоча на Донбасі вже давно заморожений конфлікт — минулого року там загинуло вісім людей, менше, ніж зараз щогодини…

Я виросла в СРСР і розумію тотальний вплив пропаганди, але в епоху Інтернету така сліпота просто вражає. Власне, розрив стався ще 2014 року — тоді після криків «Крим наш» ми з багатьма припинили спілкування. І все ж таки авіанальоти на спальні райони в XXI столітті майже в центрі Європи досі не вкладаються в голові.

Тато був готовий зіграти у російську рулетку

Мені з дитинства розповідали про війну – маму теж у 3-річному віці відвезли, я на цих оповіданнях виросла. І на історіях про те, як берегли кожну скоринку хліба. А сьогодні це повторюється — можна прийти у відчай.

Завжди думала, що я смілива, але коли з моторошним свистом пролітає крилата ракета — все всередині стискається. І розумієш, що якщо зараз звалишся, то нікому більше не допоможеш, тому треба все кинути та бігти.

Напередодні я запитала тата, чи він хоче залишитися. Він відповів, що досить пожив і готовий зіграти в російську рулетку. Але мій брат та його діти дзвонили з Німеччини та вмовляли — врятуйте дідуся. Син записав нас у єврейському культурному центрі «Бейт Дан» на евакуаційний автобус — і наступного ранку одразу після закінчення комендантської години ми вийшли з дому з легкими наплічниками та візком. Викликати таксі було неможливо, до вокзалу йшли півтори години, тато зі скандинавськими ціпками... На щастя, випав сніг, і на місто опустився туман — за такої погоди зазвичай не бомбили.

Їхали караваном мікроавтобусів, ніде не зупиняючись на нічліг, іноді зустрічною смугою. Шлях до Львова зайняв майже дві доби. Дякую, що так — багато біженців впритул стояли в електричках. Дорогою наші водії зупинилися у своєму рідному селі і принесли з дому кілька ящиків із їжею — там була і картопля, і яйця, і хліб, якого ми тиждень не бачили. І колодязної води дали, дуже смачної.

Коли нам усе це притягли, я заплакала. І згадала, як у 2014 році ми збирали теплі речі та їжу для біженців з Донецька та Луганська, а я плела маскувальні сітки. Лише тоді усвідомила, що тепер ми самі біженці і приймаємо допомогу від інших людей. Ця їжа дуже врятувала, оскільки магазинчики при автозаправках дорогою були спустошені — біженці все скупили, залишилося лише морозиво.

Потім була дорога на Польщу, сім годин очікування на прикордонному переході. До Німеччини дісталися 8 березня увечері. У Касселі ще кілька днів здригалася від будь-якого різкого звуку, а це лише хтось грюкнув дверима.

До війни ми дуже хотіли побачити мого онукового племінника, який народилося тут під час пандемії. А ще я давно фантазувала, як житимемо в одній квартирі всією великою родиною — так і сталося. Тож усе, про що мріялося, виповнилося, але до цього «пакету» не входили бомбардування мого рідного Харкова.

* Багатьом в Україні (і не тільки) відомий Генрі Лайон Олді – псевдонім творчого дуету харківських письменників Дмитра Громова та Олега Ладиженського. Свого часу співдружність була визнана «найкращим фантастом Європи», а співавтори удостоїлися двох десятків різних премій, у тому числі російських.